Глава 33

- Так, хлопчики! Стулили пельки обоє! – пошепки відрізала Кіра, рішуче вклинюючись прямо між ними.

Вона вперлася однією долонею в груди Дана, а іншою з силою смикнула Яра за ремінь операторської сумки, розводячи їх у боки. Від обох пашіло таким чистим адреналіном, що у Кіри аж перед очима все заіскрило.

- Ви зараз влаштуєте мені сцену ревнощів у закладі, де половина відвідувачів – це потенційні студенти нашого університету чи підписники каналу?! – зашипіла Кіра, голос якої хоч і залишався тихим, але вібрував від люті. – Ви хочете, щоб завтра декан дивився відео, як звукорежисер та оператор б’ються за репортера на тлі плиток із марципанами?! У вас мізки остаточно вимкнулися?

Яр важко дихав, не зводячи сердитого погляду з брата, але слухняно зробив крок назад. Дан похмуро опустив очі, повільно прибираючи руки в кишені, хоча жовна на його щелепі ходили ходором.

- Забрали торби, розрахувалися, і марш на вулицю! – скомандувала Кіра, забираючи пакунки з кавою та шоколадом. – До самого Києва ви обидва для мене – просто колеги: штатив і мікрофон. Жодних розмов. Бо вилетите з проекту обоє.

Хлопці мовчки рушили до каси. Розрахувавшись, вони один за одним вийшли з теплого, пахучого приміщення «Майстерні шоколаду» на сонячний, тротуар площі Ринок.

Кіра затрималася всередині, щоб сховати чеки й перевірити пакети, даючи собі секунду, щоб угамувати шалений пульс. Коли ж вона нарешті штовхнула важкі скляні двері й вийшла на вулицю, то побачила, що хлопці не чекають на неї біля входу. Вони відійшли метрів на двадцять далі по тротуару, під стіну старовинного кам'яного будинку, подалі від екскурсійних груп.

Між ними відбувалася жорстка й абсолютно чесна чоловіча розмова без свідків. Кіра зупинилася осторонь, не наближаючись, але чітко бачачи кожну їхню емоцію.

Яр стояв, схрестивши руки, і в його погляді більше не було ні краплі того звичного хлопчачого приладдя чи підколок. Він говорив тихо, але різко, виказуючи кожне слово прямо в обличчя брату:

- Ти порушив угоду ще вчора, Дань. Ми домовилися грати чесно, перед камерою. А ти затиснув її в ліфті, поки я бігав за тією чортовою піцою. Думав, я не помічу, як вона після цього на тебе дивиться?

Дан вислухав брата абсолютно спокійно, навіть не поворухнувшись під його натиском. Він вийняв руки з кишень і зробив крок уперед, зрівнюючись із Яром плечима. Його голос прозвучав глухо, але вагомо:

- Я не збирався її цілувати, Яр. Воно само сталося. Бо коли вона поруч, у мене дах зносить так само, як і в тебе. Думаєш, я твій дубль під землею не списав? Я помітив твою руку в неї під футболкою. Бачив, як ти її тримав. Тож не треба корчити з себе святого режисера. Ми в цьому обоє по вуха.

Яр на секунду замовк, його пальці міцно стиснулися в кулаки.

- Вона не просто черговий проект, Дан.

- Я знаю, - відрізав хлопець, і його сірі очі потемніли від серйозності. – Саме тому ховатися за об'єктивами чи жартами я теж не буду. Хай сама обере. Але поступок не чекай.

Яр глибоко вдихнув львівське повітря, ніби приймаючи цей виклик, і повільно кивнув:

- Домовилися. Жодних поступок.

Вони одночасно розвернулися й покрокували назад до Кіри.

Коли хлопці зупинилися перед дівчиною, Кіра мимоволі зробила крок назад, відчуваючи, як у неї перехоплює подих. Хлопці повернулися до неї абсолютно іншими. Жодних образ, жодних дитячих ревнощів чи спроб пожартувати й згладити кути. Вони дивилися на неї зібрано, доросло й неймовірно серйозно.

Яр мовчки забрав із її рук пакет із гостинцями, навіть не намагаючись зачепити її пальці чи підмигнути, як робив завжди. Дан так само мовчки перехопив її рюкзак, закидаючи собі на плече.

Кіра дивилася на них і розуміла: вона попала. Дитячий флірт, легкі підколки на камеру та рулетки з метром дистанції залишилися в підземеллях Львова. Попереду на них чекала остання локація – озеро Синевир, і ця поїздка більше не була просто студентською подорожжю.

- Повертаємось… нам пора їхати. І так вже з графіка вибились, - видихнула дівчина та поспішила до готелю, наче це могло її врятувати від невідворотної розмови та прийняття рішень.

Львів залишився позаду, розчинившись у вечірньому тумані, а старенький бус Геннадій вже натужно ревів, піднімаючись серпантинами вгору, до Карпат. Останньою локацією їхньої експедиції було озеро Синевир – місце, де за легендами народжувалися найкривавіші й найпалкіші карпатські драми. До нього залишалося трохи більше трьох годин їзди, і Кіра буквально горіла цією дорогою, намагаючись втекти від тієї густої, задушливої напруги, що оселилася в салоні.

Кіра сиділа на передньому сидінні, вчепившись пальцями в приладову панель.

- Нам треба встигнути до того, як сонце зовсім сяде за гори. Кадрів на сутінках не буде, якщо ми запізнимося.

- Роблю, що можу, мала, але залізо не вічне, - глухо відповів Дан, перемикаючи передачу.

В салоні панувала тиша, від якої закладало вуха. Брати більше не перекидалися шпильками й не змагалися за те, хто сяде ближче до Кіри. Маски злетіли. Вони обоє прийняли виклик. Яр сидів на задньому сидінні, підсвічений тьмяним блакитним екраном ноутбука – він зосереджено, з якимось лютим професіоналізмом монтував матеріал із львівських підземеллів та кав'ярень.

Раптом Яр різко підняв голову, його погляд через дзеркало заднього виду зустрівся з поглядом Кіри.

- Кіро, лізь-но сюди на хвилину. Треба подивитися фінальну склейку, - кинув хлопець низьким голосом, позбавленим будь-яких жартів.

Кіра затамувала подих, перелізла через сидіння й сіла на пасажирське крісло і ростір між ними знову звузився до сантиметрів.

- Дивись, - Яр розгорнув екран ноутбука так, щоб бачили обоє. – Я монтував підземелля. Тільки наука, як ти й просила. Але... я залишив увімкненою аудіодоріжку й додав шматок із тієї «акустичної пастки». Камера тоді знімала темний кут склепіння, а от звук...

Яр натиснув на клавішу і з динаміків комп'ютера у напівтемряві буса пролунав хрипкий, інтимний шепіт Дана, записаний на петличку під курткою Кіри: «У ліфті було значно краще, мала...». І слідом – її схвильований, панічний подих: «Заткнися, Дане! Нас почують!»