Глава 31

Напруга в кімнаті досягла такого градуса, що, здавалося, від одного зайвого звуку в готелі виб’є запобіжники. Дан стояв непорушно, схрестивши руки на грудях, і його важкий погляд буквально припікав Кіру до крісла. Яр, навпаки, трохи подався вперед, і вся його звична операторська легковажність злетіла, як лушпиння. Кожен чекав на її слово.

Кіра відкрила рот, відчуваючи, як горло стисло спазмом. Серце гарячково калатало, в голові миготіли кадри: гарячий, владний поцілунок Дана в ліфті й тут же – м'який, трепетний смак кави на губах від Яра в темній арці. Кого?! Як тут обрати, коли...

Телефон Кіри на столі загарчав так несподівано і гучно, що всі троє синхронно здригнулися. На екрані знову висвітилося великими літерами: «ДЕКАН».

Кіра подивилася на дисплей як на ікону великомученика, що спустилася прямо з неба для її порятунку. Вона миттєво вихопила слухавку, навіть не намагаючись приховати полегшення в голосі:

- Так, Михайло Борисович! Доброго... вечора! Я слухаю!

Брати одночасно видихнули й незадоволено перезирнулися. Яр закотив очі, а Дан похмуро опустив голову, запустивши пальці у волосся. Момент було безжально зіпсовано.

- Кірочко, вибач, що в такий час, - голос декана в динаміку цього разу взагалі не кахикав, він був збуджений і піднесений. – Ти не уявляєш, що коїться! Твоє перше відео, ну те... з художніми надміру емоційними кадрами, хоч і побуло на сайті всього десять хвилин, його встиг переслати своєму колезі один львівський меценат і ресторатор, пан Тарас!

- О боже, Валерію Васильовичу, він збирається подати на нас до суду за наругу над історичною спадщиною? – затулила рукою чоло Кіра.

- Та який суд, дівчино! – вигукнув декан. – Він у захваті від вашої динаміки! Каже, що у закладу нарешті з'явилося молоде, гаряче обличчя з перчинкою. Коротше кажучи, він фінансує наш університетський проект! Але з однією умовою: завтра о сьомій ранку ви маєте ексклюзивний, закритий доступ до таємних підземеллів під колишнім монастирем домініканців, куди звичайних туристів взагалі не пускають! І ви маєте зняти там такий же вибуховий сюжет про львівські підземні таємниці!

Кіра аж підскочила на кріслі. Закриті підземелля?! Ексклюзив?! Фінансування диплома?!

- Валерію Васильовичу, це ж просто неймовірно! Ми згодні! Звісно, ми будемо!

- От і чудово. Пан Тарас виділяє вам провідника. Тільки, Кірочко... – декан знову злегка знизив тон, - тримайте там своїх хлопців у руках. Мені сказали, в тих підземеллях дуже вузькі проходи й специфічна акустика. Не зніміть там випадково якесь продовження... кхм... реаліті-шоу. Успіхів!

Кіра опустила телефон і переможним, палаючим поглядом подивилася на братів, які все ще чекали розв'язки своєї особистої драми.

- Так, хлопці! – вигукнула Кіра і рішуче ляснула долонею по столу, миттєво вмикаючи робочий режим. – Особисте життя офіційно ставиться на паузу! У нас великий куш. Завтра о сьомій ранку ми йдемо в закриті середньовічні підземелля Львова. Нам дають гроші на диплом і техніку!

Яр першим кліпнув очима, переводячи погляд із Кіри на свій закритий ноутбук.

- Почекай, капітане... А як же моє питання? Я тут взагалі-то серйозно налаштувався почути правду.

- Моя правда така, Яр, - підійшла до нього Кіра й рішуче забрала з його рук плитку шоколаду, відламавши собі шматочок. – Якщо ми завтра проспимо або облажаємося через те, що ви тут з’ясовуєте, хто з вас кращий цілувальник, я вас обох залишу в тих підземеллях на поживу середньовічним щурам. Особисті питання вирішимо в Києві. А зараз – Дан, марш спати. Яр, вимикай комп'ютер.

Дан повільно підвівся зі свого місця. Він підійшов до Кіри майже впритул, і хоча між ними знову була робоча атмосфера, в його сірих очах спалахнув неприхований азарт.

- Таємні підземелля, кажеш? – тихо, так щоб чула лише вона, запитав він, нахилившись. – Там, де зовсім вузькі проходи й повна темрява?

- Так, Дане, - твердо відповіла Кіра, хоча всередині знову все тьохнуло. – І там буде дуже холодно, тому твій гарячий запал тобі не знадобиться.

- Подивимось, - ледь помітно посміхнувся Дан, закинув руки за голову й ліг на своє ліжко прямо в одязі. – О сьомій, то о сьомій. Я готовий.

Яр ображено зітхнув, закриваючи сумку з камерою:

- Ну от завжди так. На самому цікавому місці приходить професор і ламає всю романтику. Добре, крихітко, контракт прийнято. Але знай: у темних підземеллях я панує романтика.

- На добраніч, оператори! – видихнула Кіра, крутнулася на підборах та майже вибігла з їхнього номера, ховаючи щасливу й водночас панічну посмішку.

Завтрашні зйомки в темних підземеллях Львова обіцяли стати справжнім випробуванням, адже тримати там «метр дистанції» буде фізично неможливо…

О сьомій ранку львівське повітря було таким холодним і густим, що його, здавалося, можна було намазувати на хліб замість масла. Хлопці стояли біля входу до підземеллів Домініканського монастиря похмурі, невиспані й мовчазні. Яр грів руки об стаканчик із чаєм, а Дан перевіряв кріплення навушників, час від часу кидаючи на Кіру такі погляди, від яких її вчорашня впевненість тріщала по швах.

Колоритний сивий історик-провідник, якого прислав пан Тарас, провів їх крізь масивні залізні двері, клацнув ліхтарем і повів униз, у сиру, пахучу старовиною та вогкістю глибину.

- Ну от, молоді люди, ми на місці, - відлуння від голосу провідника розлетілося довгими підземними галереями. – Це центральна зала підземель. Знімайте, що вам потрібно, а я буквально на три хвилини піднімуся нагору – забув у підсобці галогенові лампи для вашого оператора. Тільки нікуди не йдіть, тут легко заблукати.

Тільки-но кроки провідника стихли на сходах, у підземеллі запала густа, майже містична тиша. Світла від кількох ліхтарів ледь вистачало, щоб розгледіти масивні цегляні стіни.

Кіра відійшла вглиб зали, ближче до старовинної ніші в стіні, щоб перевірити свої нотатки. Дан мовчки рушив за нею – йому потрібно було закріпити на її куртці петличний мікрофон для зйомки. Яр же залишився в протилежному кінці великої зали, метрах у п'ятнадцяти від них, біля виходу, де зосереджено крутив гвинти на штативі.