Глава 28

По дорозі до Львова Кіра все ніяк не могла заспокоїтись, аж поки компанія не заїхала в саме місто. Кіра ніколи раніше не бувала тут, тож із задоволенням розглядала місцеву архітектуру, на якийсь час забуваши про сварку. І вже скоро Геннадій акуратно припаркувався біля готелю в самому центрі міста.

Цього разу при заселенні обійшлося без пригод. Яр, який зазвичай засипав адміністраторів дешевими компліментами та підмигуваннями, поводився напрочуд тихо й навіть скромно. Він слухняно заповнив анкету, забрав ключі й першим підхопив важку валізу Кіри, чим викликав у неї німе здивування. Дан мовчки закинув на плече сумку з технікою та пішов слідом.

Кіра нарешті зачинила за собою двері свого одномісного номера. Вона впала на ліжко, розкинувши руки, і полегшено видихнула. Жодних камер. Жодної темряви печер чи замків. Лише затишна кімната, висока стеля та тиша. Вона перевдяглася у вільну домашню футболку, змила макіяж і вже збиралася заварити собі чаю, як раптом у двері тихо й наполегливо постукали.

Серце дівчини схвильовано пропустило удар. Вона миттєво згадала важкий, обіцяючий погляд Дана перед тим, як вони розійшлися по кімнатах, і відчула, як щоки починають червоніти. Кіра підійшла до дверей, набрала в легені повітря, різко відчинила їх і… застигла.

На порозі стояв Яр… не той звичний і галасливий. А переодягнений, з трохи розпатланим волоссям, а в руках він обережно тримав велику тарілку з пахучими гарячими львівськими сирниками, щедро политими карамеллю та присипаними цукровою пудрою.

- Привіт, крихітко, - тихо і якось напрочуд тепло посміхнувся хлопець. – Можна увійти?

- Яре? – Кіра розгублено кліпнула очима. – Ти… один?

- Так, Дан у нашому номері вивчає схему львівських СТО, наче збирається розібрати й зібрати Гену за одну ніч, - відповів Яр, акуратно протиснувшись повз неї в кімнату, і поставив тарілку на журнальний столик. – А я прийшов з миром. І з вибаченнями. Це найкращі сирники в кав'ярні внизу, я перевірив.

Кіра зачинила двері й повернулася до нього, схрестивши руки на грудях. Але аромат теплої випічки вже почав підточувати її міцну оборону.

- Яр, ми ж домовлялися… - почала вона суворим командирським тоном.

- Обіцяю! – він підняв праву руку вгору. – Жодного флірту, жодної камери без дозволу. Кір, я дійсно прийшов вибачитися. За маму, за твого декана, і за те, що влаштував у замку. Я розумію, що перегнув палицю. Просто… - він раптом серйозно подивився на неї, і в його очах знову промайнуло те доросле, щире почуття, яке вона бачила на терасі замку. – Ти ж знаєш, що я не просто так це зробив. Ти мені справді дуже подобаєшся. І я зовсім не хочу бути для тебе просто клоуном з камерою, якого беруть у поїздку для розваги.

Кіра замовкла. Ці слова прозвучали так просто, без пафосу й звичних жартів, що її серце мимоволі розтануло. Вона підійшла ближче до столика, дивлячись на рум'яні сирники.

- Вони ще гарячі, - м'яко додав Яр, підсуваючи їй стілець. – Сідай, поїж. Ти за весь день нормально й не обідала через наші сварки. Я замовив тобі липовий чай, дівчата на барі дали термос.

Кіра подивилася на нього – такого турботливого, милого й затишного. У цей момент Яр здавався їй ідеальною гаванню після всього пережитого шторму. Вона вже майже простягнула руку, щоб узяти виделку й щиро подякувати йому, як раптом…

У двері знову постукали. Цього разу удар був короткий, чіткий і важкий. Наче стукали не пальцями, а залізним гайковим ключем.

Кіра й Яр одночасно здригнулися й перезирнулися.

Дівчина на мить заплющила очі, ніби сподіваючись, що цей стукіт їй просто почувся. Але звук повторився – ще більш вимогливий та впевнений.

- Ну, я піду відчиню... а раптом це привид Білої Пані нас переслідує, - пробурмотів Яр, але Кіра зупинила його і сама рушила до дверей.

Вона повернула замок, прочинила двері й... так і є.

На порозі стояв Дан. Він уже встиг перевдягнутися у свіжу чорну футболку, його мокре після душу волосся було недбало зачесане назад, а від самого чоловіка пахло свіжістю та чоловічим парфумом. Побачивши Кіру у вільній домашній футболці, його погляд на секунду пом'якшав, але варто було йому зазирнути їй за плече й помітити напівпорожню тарілку з сирниками та Яра, який по-хазяйськи сидів на стільці, як сірі очі хлопця знову перетворилися на два холодні уламки.

Він мовчки переступив поріг, навіть не чекаючи запрошення, зачинив за собою двері й похмуро запитав:

- Я так розумію, правило про робочу атмосферу і метр дистанції діє не для всіх?

Яр демонстративно відкинувся на спинку стільця й закинув ногу на ногу.

- О, старший підтягнувся, - ліниво протягнув він, підпираючи підборіддя рукою. – Дань, не бурчи. Я прийшов як офіційний представник гастрономічного сектору. Приніс крихітці сирники. А ти з чим прийшов? Зі своїм фірмовим похмурим виглядом і набором викруток?

- Я прийшов перевірити, чи все гаразд, - спокійно, але вагомо відповів Дан, зробивши крок ближче до столу. – Бо деякі представники гастрономічного сектору занадто швидко забувають те, що їм кажуть. Тобі нагадати, що Кіра просила дати їй спокій?

- Мені не треба нагадувати, я чудово все пам'ятаю, - Яр підвівся, і хоч у його голосі не було злості, азартний вогник знову застрибав у очах. – Але я також пам'ятаю, що у нас чесна боротьба. Тож поки ти там вивчав карту СТО, я діяв. Хто перший встав – того й сирники, брате.

- Так, це ти вдало підметушився, - куточок губ Дана ледь помітно сіпнувся вгору, але він одразу знову став серйозним, дивлячись на брата. – Тільки не думай, що шматок запіканки вирішує питання безпеки чи серйозного ставлення. Ти просто намагаєшся задобрити Кіру після того, як підставив її перед деканом.

- Ой, хто б казав про підстави! – пирснув Яр, роблячи крок назустріч Дану. – А хто її в печері затиснув у темряві? Я хоча б роблю це відкрито і романтично! А ти дієш як партизан у лісі.

- Я дію так, як відчуваю, - хрипко відрізав Дан, навіть не повівши оком. – І я не влаштовую з цього шоу на камеру.