Глава 25

Підвали Підгорецького замку зустріли їх такою вогкою й липкою прохолодою, що Кіра мимоволі застебнула кофтинку до самого підборіддя. Стеля тут була низькою, а стародавня цегляна кладка, здавалося, вбирала в себе звуки кроків, залишаючи замість них лише важке відлуння.

- Оце я розумію – серйозний контент! – захоплено посміхався Яр та уже летів попереду, підсвічуючи дорогу ліхтарем камери й крутячи головою на всі боки, як сова. – Відчуваєте цей дух? Тут прямо тхне замурованими графинями й невиплаченими кредитами! Крихітко, ставай у кадр, розкажи щось загробним голосом.

Кіра замість відповіді зробила швидкий крок уперед і буквально приліпилася до плеча Яра. Вона схопила його за лікоть так міцно, наче він був єдиним рятівним кругом у цьому підземному царстві.

- Ого! – аж просіяв Яр, задоволено випнувши груди колесом і гордо глянувши на брата. – Що страшно? Ну нічого, тримайся за моє залізне плече. Я, якщо що, будь-якого привида своїм штативом зашибу. Дань, ти фіксуй, фіксуй емоції! Капітан у нас сьогодні потребує чоловічого захисту.

Дан, який ішов на крок позаду, тримаючи в руках рекордер із довгим мікрофоном-пушкою, лише важко зітхнув. Його погляд – похмурий, ревнивий і гострий, як лезо бритви – Кіра відчувала буквально шкірою, навіть не повертаючи голови. Цей погляд випалював їй лопатки крізь кофтинку.

- Яр, давай швидше знімемо і підемо звідси, - швидко заговорила Кіра, намагаючись, щоб її голос не тремтів. – Тут… тут дуже сиро. І дихай у мікрофон тихше.

- Та все під контролем! Ставай біля цієї ніші в стіні, - Яр енергійно замахав руками, вказуючи на темне заглиблення в цеглі. – О, дивись, тут ідеальний ракурс. Тільки світло трохи криво падає, тіні на обличчі, наче ти сама з цвинтаря втекла. Зараз я виставлю додатковий освітлювач на отому стовпі. Секунду!

Яр закинув камеру на ремінь і з ентузіазмом побіг у протилежний кут підвалу, де зводилася масивна опорна колона.

Кіра навіть крикнути «стій!» не встигла. Вона залишилася стояти біля темної ніші. Простір навколо неї миттєво звузився, коли тихий, упевнений крок розітнув тишу підземелля.

Дан підійшов упритул майже миттєво. Наче тінь, яка тільки й чекала, поки згасне або відвернеться єдине джерело світла. Він не став забирати рекордер, просто опустив його трохи нижче, і широка фігура повністю закрила Кіру від решти підвалу.

Він нахилився так близько, що його гаряче дихання торкнулося її вуха, змушуючи дівчину миттєво заціпеніти й сильніше притиснути папку до грудей.

- Ховаєшся за братом, боягузко? – тихо, майже невідчутним напівшепотом промовив Дан прямо їй у вухо, і від цього низького, оксамитового голосу в Кіри по шкірі прокотилися мурашки. – Думаєш, це тебе врятує, коли знову згасне світло?

- Дан, відійди, - схвильовано видихнула дівчина, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на його губи. – Яр зараз повернеться…

- Нехай повертається, - ледь помітно всміхнувся Дан, і в його очах спалахнув той самий зухвалий вогонь. Він зробив ще півкроку вперед, так що вона спиною відчула холодну цеглу замкової стіни. – Можеш тримати його за руку скільки завгодно. Але ми обоє знаємо, про кого ти думаєш, коли стає темно.

- Ти… ти просто маніпулятор і нахаба, - обурено, але занадто тихо, щоб це звучало переконливо, прошипіла Кіра, відчуваючи, як серце готове вистрибнути з грудей від цих диких мурашок.

- Я просто називаю речі своїми іменами, - спокійно відрізав Дан, повільно відступаючи на крок назад саме в той момент, коли з іншого кінця підвалу почувся задоволений голос Яра.

- Є! Спалахнуло світло в кінці тунелю! – вигукнув Яр, вмикаючи потужну світлодіодну панель, яка залила підвал яскравим, майже денним світлом. Він підбіг назад до камери. – Ну що, народ, тепер порядок! Кір, ти чого знову до стіни притислася? Привида побачила чи що?

Кіра гарячково ковтнула повітря, поправляючи одяг і намагаючись повернути обличчю хоч якийсь притомний вираз.

- Ні… просто протяг, - ледь чутно вимовила дівчина, переводячи погляд на Дана.

Той уже знову стояв із абсолютно незворушним виглядом, тримаючи мікрофон і перевіряючи рівні звуку на рекордері, наче останньої хвилини взагалі не існувало.

- Протяг у нас у підписників у головах буде від такої краси! – нічого не помічаючи, посміхнувся Яр. – Все, крихітко, мотор, знімаємо! Три, два, один… розказуй про Білу Пані!..

Коли Кіра нарешті закінчила читати на камеру останній абзац про нещасну графиню, Яр натиснув кнопку стоп, вимкнув яскраве світлодіодне підсвічування і важко видихнув.

- Ну-у… - протягнув він, чухаючи потилицю. – Наче й непогано. Але…

- Не вистачає трешу, - в один голос із ним зітхнула Кіра, пригнічено дивлячись у свої папірці.

- Отож! Чиста правда! – підхопив Яр. – Ну розказала ти про Білу Пані. Ну постояли ми біля цегли. Глядачі в коментарях напишуть, що ми приїхали на екскурсію для пенсіонерів. Емоцій нуль, містики нуль, привидів – велика дуля.

Кіра розчаровано озирнулася на напівтемну залу замку. Сонце за вікнами вже майже сіло, залишаючи на підлозі довгі, криваво-червоні смуги світла.

- Слухай, крихітко, а що, як нам влаштувати справжнє нічне полювання на привидів? – захоплено видихнув Яр, в очах якого раптом спалахнув той самий божевільний азарт. – Ми дочекаємося повної темряви, я ввімкну на камері режим нічного бачення – ну, той самий, зелений, як у фільмах жахів – і ми підемо шукати привидів у закритих залах! Оце буде весело! Оце буде розрив!

- Яр, замок зачиняється за п'ятнадцять хвилин, - нагадала Кіра, хоча її журналістське серце вже тьохнуло від цієї ідеї.

- Та облиш! Охоронець на в'їзді виглядав так, наче за двісті гривень сам готовий вдягти біле простирадло й побігати перед нашою камерою, - відмахнувся Яр, ставлячи техніку на штатив прямо посеред кімнати. – Я бігом до нього, домовлюся про нічну зйомку в закритій залі. Дань, камера увімкнена, кут виставлений, нічого не чіпай. Капітане, не сумуй, твій герой скоро повернеться!