Глава 22

Вихід із підземелля на сонячне світло здався Кірі поверненням в іншу реальність. Поки Яр підстрибував від азарту, перевіряючи відзнятий матеріал, вона схвильовано намагалася вдихнути якомога більше свіжого повітря, щоб вивітрити з легень запах кави, мастила та… Дана.

- Гарні кадри вийшли, змонтуємо – цукерочка буде! – промовив Яр і тріумфально закинув камеру на ремінь, задоволено потерши руки. – Дань, ти бачив, яке там відлуння записалося? А коли світло згасло? Та це ж чистий хоррор! Глядачам точно лячно стане!

Дан мовчки зняв жовту пластикову каску, скуйовдив волосся і залишив захист на прохідній. Хлопець виглядав навіть дратуюче спокійним. Ніби це не він хвилину тому в абсолютній темряві втискав Кіру в своє тіло й цілував її так, наче від цього залежить його життя.

Кіра гарячково обтрушувала свої джинси, вперто дивлячись виключно на власні кросівки. Здавалося, якщо вона зараз підніме очі й перетнеться поглядом із Даном, то просто згорить на місці від сорому й цього дикого, незрозумілого тремтіння в колінах.

- Так, команда, по конях! – скомандував Яр, розчиняючи задні двері буса. – У нас попереду ще купа кілометрів, а мені вже кортить сісти за монтаж. Крихітко, твій трон чекає!

Кіра швидко прошмигнула на заднє сидіння, засунувшись у самий куток біля вікна. Яр застрибнув слідом, одразу ж відкриваючи ноутбук і розкладаючи його на колінах. Дан звичним упевненим рухом посів місце водія, завів Геннадія, і старенький бус бадьоро рушив із гравійної доріжки назад на трасу.

- Так, Кір, дивись сюди, - Яр присунувся ближче, штовхаючи її плечем і розгортаючи екран так, щоб дівчині було видно. – Я вже скинув перші вихідні файли. Починаємо з нашого заїзду на СТО.

Кіра нарешті змусила свій журналістський мозок увімкнутися і суворо подивилася на екран:

- Яре, ми обговорювали сценарій. Тексту про трипільську культуру має бути більше. Це науково-пізнавальний блог, а не твій особистий тікток.

- Та кому потрібні твої сухі факти, крихітко? – відмахнувся Яр, весело клацаючи по клавіатурі. – Людям потрібні емоції! Живі люди! Дивись, ось цей шматок із покришками, де Дан влітає в кадр і витягує тебе з-під завалу. Це ж золото! Я його вже підготував і наклав сюди епічну музику з «Месників»…

- Що?! – Кіра ледь не підскочила на сидінні, намагаючись закрити рукою екран ноутбука. – Виріж це! Виріж зараз же! Я там виглядаю як переляканий хом'як, який заплутався в покришках! Це не піде в ефір!

- Нічого я не виріжу! – вперся Яр, перетягуючи файл. – Це найкращий момент випуску. Ти тільки подивись на обличчя Дана – прямо Термінатор. Глядачі мають знати, які титани забезпечують безпеку нашого проекту.

- Яр, я твій керівник, і я кажу – викидай цей шматок! – Кіра вперто склала руки на грудях, надувши губи. – І взагалі, що там далі?

- А далі у нас – печера Вертеба, - Яр хитро примружився, гортаючи наступні кадри. – Твій монолог біля глиняних фігур, а потім – повна темрява. Звук мого лаяння, коли згас ліхтар, я, так і бути, запищу. А от твоє хекання на задньому плані залишу. Створює атмосферу реальної небезпеки, розумієш? Навіть я вірю, що ти там ледь не вмерла від страху.

Кіра простогнала, згадуючи, від чого саме вона там ледь не вмерла, та відчуваючи, як до щік знову підступає жар. Вона глибоко й приречено зітхнула, розуміючи, що сперечатися з упертістю Яра щодо монтажу – це як намагатися йти крізь скелю, тільки голова болітиме.

Вона втомилася відбиватися, відкинулась назад і просто підняла очі вгору.

І в ту ж секунду її серце пропустило удар.

У дзеркалі заднього виду вона зустрілася з важким, гарячим і неймовірно проникливим поглядом Дана. Він тримав кермо однією рукою, а іншою спокійно перемикав передачу, але його очі в дзеркалі буквально пропалювали її наскрізь. У цьому погляді не було й краплі звичної іронії чи занудства – там досі вирував той самий темний, дикий вогонь із печери. Дан дивився на неї так, ніби кожним рухом її губ, кожним її збентеженим подихом на задньому сидінні він володів особисто.

По тілу Кіри знову, наче за командою, розбіглися шалені, гарячі мурашки, а внизу живота все стиснулося в тугий вузол. Дан помітив її реакцію, і куточок його губ ледь помітно смикнувся вгору у легкій, абсолютно владній усмішці. Він знову перевів погляд на дорогу, залишаючи дівчину задихатися від цієї мовчазної електричної напруги.

- …короче, я думаю вставити туди ще звуковий ефект кажанів, - продовжував захоплено патякати Яр, абсолютно не помічаючи, що його крихітка щойно отримала черговий емоційний удар. – Кір, ти мене взагалі чуєш? Альо, Яр викликає Кіру!

- Чую, Яре, чую… - ледь чутно видихнула дівчина, нервово стискаючи пальцями край своєї папки й намагаючись більше взагалі не піднімати очей. Маршрут був остаточно забутий.