Глава 21

У касі печери Вертеба Кіра нарешті увімкнула свого внутрішнього генерала журналістики. Вона впевнено розплатилася, вислухала стандартний інструктаж від екскурсовода про те, що «від маршруту відходити не можна, бо лабіринти тут на тридцять кілометрів», і рішуче повела свою команду у підземелля.

- Так, хлопці, надіваємо каски, - скомандувала Кіра, натягуючи на голову яскраво-жовтий пластиковий захист, який одразу ж з'їхав їй на лоб.

- Крихітко, тобі пасує, - зареготав Яр, поправляючи свій стабілізатор із камерою. – Схожа на дуже серйозного міньйона. Дан, зніми її з цим виразом обличчя, це буде найкраща обкладинка для відео.

- Яр, якщо ти не припиниш патякати, на обкладинці буде твій синець під оком, - буркнула Кіра, але в душі від його жартів напруга трохи спала. Вона намагалася не дивитися на Дана, який мовчки перевіряв обладнання й підганяв ремінці своєї каски.

Тож вже зовсім скоро вони зайшли всередину. Підземний світ зустрів їх прохолодою, запахом вогкої глини та спокоєм. Перші зали були підсвічені: там стояли колоритні глиняні фігури трипільців, експонати посуду, і Кіра відпрацювала свій стендап на повну. Вона натхненно розповідала на камеру, а Яр кружляв навколо неї, вишукуючи найкращі ракурси. Поряд із ними тихо, наче тінь, рухався Дан, чітко контролюючи, щоб у мікрофонах не було відлуння від кам'яних склепінь.

- Знято! – вигукнув Яр, вимикаючи запис. – Слухай, Кір, ну це непогано, але якось надто… цивілізовано. Читачі таке в підручниках бачили. Нам би щось цікавіше, екстрим, дикі печери!

Кіра зазирнула вглиб тунелю. Там, де закінчувалися туристичні ліхтарі, починалася густа, майже відчутна на дотик темрява. На стіні висіла табличка: «Вхід без екскурсовода категорично заборонено. Небезпека обвалу».

- О, нам туди, - Кіра рішуче ткнула пальцем у чорний зів незвіданого лабіринту. – Пройдемо буквально метрів п'ятдесят. Знімемо, як ми продираємося крізь справжні, закинуті трипільські ходи. Це точно зацікавить глядачів?

- Я проти, - одразу ж відрізав Дан, роблячи крок уперед і перегороджуючи їй шлях своїм широким плечем. – Кіро, це гіпсові печери. Там ходи переплітаються так, що ти вийдеш у сусідньому районі через тиждень. Якщо взагалі вийдеш.

- Дан правий, капітане, не це я мав на увазі під екстримом, - серйозно підтримав брата Яр, піднімаючи потужний ліхтар, закріплений на камері. – Я, звісно, люблю пригоди, але помирати в касці міньйона не входить у мої плани на це літо. Там реально може бути обвал. Чи ти фільми жахів не дивилась? Такі як я помирають першими.

- Та обійдеться! Ну хлопці, будь ласка! – хникнула Кіра, увімкнувши весь свій арсенал умовлянь та дивлячись на них великими шрековськими очима. – Лише п'ять хвилин зйомки. Яр, ти ж сам хотів екстриму! Дан, ти зі своїм ліхтарем нас підстрахуєш. Ми тільки заглянемо і назад.

Брати перезирнулися. Яр зітхнув і покрутив пальцем біля скроні:

- Ну добре, занудо. Але якщо нас з'їдять підземні монстри, я перший скажу «а я говорив».

Вони рушили вперед. Хід швидко звузився, стеля стала нижчою, і їм довелося прогинатися, майже продираючись крізь кам'яні виступи. Яр ішов першим, підсвічуючи дорогу камерою та коментуючи кожен крок:

- Так, підписники, ми зараз ліземо туди, куди нормальні люди не ходять. Тут слизько, темно і пахне пригодами…

Раптом ліхтар на його камері кілька разів моргнув.

- Гей, Гена номер два, ти чого? – пробурмотів Яр, зупиняючись і стукаючи по корпусу техніки. – Дан, увімкни свій налобний.

Дан потягнувся рукою до голови, але в цей момент ліхтар Яра здався і згаснув остаточно. Слідом за ним, наче за якимось злим жаром, налобний ліхтарик Дана видав коротке тріщання і теж погас.

Підземелля миттєво поглинула абсолютна, глуха, непроглядна темрява. Така чорнота бувала тільки глибоко під землею – коли не видно навіть власної руки перед носом.

- Оп-па… - почувся попереду голос Яра. – Спокійно, без паніки. Здається, акумулятор відсирів від місцевої вологи. Зараз я його пересмикну. Не розходьтеся, зануди.

Яр шурхотів десь за два метри попереду, намагаючись навпомацки розібрати кріплення камери та продовжуючи щось весело бурмотіти собі під ніс, щоб розрядити обстановку.

Кіра замерзла, боячись зробити навіть крок у цій чорноті. Серце панічно застукало в грудях. Вона хотіла покликати хлопців, але звук просто застряг у горлі, коли ззаду до неї впритул наблизилося чиєсь велике й гаряче тіло.

Це був Дан. Його присутність вона впізнала миттєво – за тим самим тонким запахом кави та мастила, який тепер асоціювався у неї з безпекою. Але те, що сталося далі, змусило її забути, як дихати.

Дан не став діловито обтрушувати її чи тримати за лікоть. У цій абсолютній темряві, поки Яр запекло боровся з ліхтарем, Дан владно й жорстко притис її спиною до своїх міцних грудей. Одна його велика, обпалююча долоня ковзнула під її куртку, накриваючи живіт і притискаючи дівчину до себе ще сильніше, змушуючи відчути кожну лінію його напруженого тіла. Кіра нервово видихнула, а її папку з маршрутом, яка випала з пальців, Дан навіть не помітив.

Його губи торкнулися її шиї. Гарячі, вимогливі поцілунки обпалили чутливу шкіру, змушуючи Кіру здригнутися від голови до п'ят. По тілу прокотилася така хвиля шаленої пристрасті, що в голові остаточно потемніло. Дан діяв беззаперечно, зносячи всі її бар'єри. Він перехопив її підборіддя пальцями, змушуючи повернути голову, і в наступну секунду його губи накрили її власні.

Це був не просто поцілунок – це був справжній вибух. Напружений, палкий, майже дикий. Дан зминав її губи з такою голодною, довго стримуваною пристрастю, що в Кіри підкосилися коліна. Вона інстинктивно вчепилася пальцями в його жорстку куртку на плечах, відповідаючи на цей шалений порив. Він притискав її до себе всім тілом, так міцно і владно, наче намагався вкарбувати в це підземне каміння. Час зупинився. Був лише цей гарячий, заборонений смак його губ і шалений стук двох сердець у повній темряві.