Глава 14

Сонце остаточно сіло за пагорбами, і на Бушу миттєво опустилися густі, чорні сутінки. Навколо Геннадія знову панувала тиша, але тепер уже якась зовсім прохолодна й незатишна.

- Так, - Дан виліз із-під капота, витираючи руки об шматок старої ганчірки. – Гарна новина: радіатор тримається на чесному слові, трьох шарах ізоленти та моїй залізній волі. Погана новина: заводити його зараз – це ризикувати, що він вибухне остаточно. Йому треба охолонути до ранку.

Кіра підняла очі від телефону й розгублено озирнулася на темні силуети старовинних пагорбів.

- Зачекайте… Тобто ми мало того, що не потрапили в Скельний храм до темряви, так нам ще й спати нема де? У моєму графіку готель був заброньований у Ямполі!

- Ну, якщо твій графік вміє розкладатися в двоспальне ліжко, то саме час його дістати, - пожартував Яр, закидаючи камеру на плече. – Бо Геннадій сьогодні пропонує лише люкс-місця на підлозі між штативами.

- Я не буду спати на штативах! – Кіра аж ногами тупнула від розпачу. – Ми в чужому селищі, зв'язку немає, ніч на дворі! Яке ж це місце сили, це якесь місце мого тотального провалу!

- Без паніки, крихітко, - Яр упевнено підійшов до неї, легенько підштовхнув плечем і підмигнув. – Хто тут у нас майстер комунікації? Зараз знайдемо місцевий домашній хостел. Тут он, бачите, вогник у вікні світиться за двісті метрів. Дан, хапай Гєну за бампер, підкотимо його ближче до цивілізації.

Через десять хвилин важкого фізичного фітнесу, під час якого Яр і Дан, обливаючись потом, штовхали жовтий фургончик під гірку, а Кіра йшла поруч і підробляла штурманом, компанія зупинилася біля чепурної хатинки з розмальованими віконницями, де на подвір'ї пахло сухою м'ятою і чебрецем.

Яр рішуче постукав у хвіртку.

- Хто там? – крикнули жіночим голосом.

- Доброго вечора! Вибачте, що потурбували. В нас машина заглохла… - почав пояснювати Дан.

- А я не техсервіс! – крикнули з-за дверей.

- Та ми самі відремонтуємо. Нам би поспати десь, - повторив спробу Дан.  

- А я не готель!

- А ми заплатимо, - встряг Яр, посміхнувшись.

За мить двері хати рипнули, і на порозі з'явилася невисока, але надзвичайно міцна бабуся в вишитому фартуху, з-під якого стирчали яскраво-рожеві гумові капці. В руках вона тримала здоровенний дерев'яний макогон.

- І що це за нічні туристи? – примружилася старенька, оцінюючи замурзаного мазутом Дана, розпатланого Яра з камерою та Кіру, яка притискала до грудей свою нещасну папку. – НЛО шукаєте чи на капище молитися прийшли? Так воно вночі закрите, привиди сплять!

- Добрий вечір, пані! – посміхнувся Яр і миттєво увімкнув увесь свій канонічний шарм, зробивши крок уперед і приклавши руку до серця. – Ми не до привидів, ми до вас! Наш залізний кінь став жертвою тутешніх магнітних аномалій. Пустіть переночувати трьох бідних, але дуже перспективних студентів-кінематографістів. Ми заплатимо! Скільки скажете!

Бабуся перевела погляд з Яра на мазутну щоку Дана, потім на Кіру.

- Студенти, кажеш? Кіне… як їх там. Бачу-бачу, один он уже так напереживався за культуру, що як чорт із печі виліз, - вона кивнула на Дана. – Я баба Стефанія. Гроші ваші звичайно зайвими не будуть, пенсія – як кіт наплакав, добре, що хоч кури несуться. Але не хвилюйтесь, багато з вас не візьму. Натомість мені помічники на ранок треба, картоплю підгортати.

- Та ми ту картоплю прямо зараз можемо підгорнути! – палко запевнив Яр. – Дан у нас узагалі майстер ручної праці, він радіатори поглядом лікує, а Кіра Олегівна про ваші помідори такий репортаж бахне, що вся Україна плакати буде!

Баба Стефанія раптом гучно розсміялася, ховаючи макогон за спину.

- Ой, балакучий, соловей! Ну добре, заходьте вже, горе-експедиція. Тільки в хаті не смітити, камеру свою шайтанську на мене не наставляти, бо врочу так, що повзком до дому добиратись будете.

Кіра полегшено видихнула, відчуваючи, як величезний тягар спадає з плечей. Коли вони зайшли до просторої веранди, де пахло сушеними яблуками, вона тихенько штурхнула Яра ліктем у бік.

- Репортаж? Серйозно? Про помідори?

- Ну а що? – прошепотів Яр, нахиляючись до її вуха так близько, що Кіра знову відчула, як по шкірі побігли мурахи. – Зате ми з дахом над головою. І взагалі, крихітко, визнай: зі мною ти не пропадеш навіть у центрі відьмацького гнізда.

Кіра ніяково посміхнулася й швидко відвернулася, в удаваному захваті розглядаючи вишиті рушники на стінах.

- Так, дітвора, - скомандувала баба Стефанія, виставляючи на стіл великий глиняний глечик. – Оце вам свіжа сироватка з льоху, щоб мізки прочистило після ваших інтернетів. Спати будете так: дівчина на ліжку в світлиці, там перина чиста, гусяча. А ви, два соколи, - вона суворо подивилася на братів, - на печі. Блондин твій, кажеш, великий механік? От хай кості гріє, бо до ранку мені треба, щоб мій сепаратор перебрав. Він теж, зараза, через ваші аномалії крутитися не хоче.

Дан приречено зітхнув, дивлячись на свої чорні пальці.

- Сепаратор так сепаратор. Добре, хоч не мікрохвильовка.

- Ну от і славненько, - підсумувала баба Стефанія. – Вмивайтеся з кухля на веранді – і спати. Бо о п'ятій ранку нас півні піднімуть так, що жоден телефон не заглушить!