Глава 12

Геннадій загальмував біля невеликої придорожньої закусочної з колоритною вивіскою. Вся компанія давно зголодніла, а запах свіжого борщу та пампушок із часником, який долинав звідти, виявився набагато сильнішим за будь-яку відьомську магію.

- Все, зупинка, - скомандував Дан, глушачи мотор. – Якщо я зараз не поїм, я почну бачити аномальні зони прямо на капоті.

Кіра не заперечувала і вони зайняли столик біля вікна. Дівчина звично потягнулася за сумочкою, щоб дістати гаманець, але її руку впевнено перехопила велика тепла долоня Яра.

- Відставити самодіяльність, крихітко, - усміхнувся хлопець, підмигнувши їй. – Офіційний спонсор цього обіду – операторський цех. Обирай усе, на що дивиться твоя журналістська душа.

- Яр, не треба, я сама можу заплатити… - спробувала заперечити Кіра, але під суворим поглядом карих очей раптом знітилася.

- Дамочко, я ж сказав. Твій грант ми ще не отримали, а мій відеоролик уже крутиться в мережі. Вважай це гонораром за головну роль. Жіночко! – гукнув він до офіціантки. – Нам три порції борщу, подвійні пампушки і оті деруни розміром із колесо нашого буса.

За якихось двадцять хвилин Кіра, заплющивши від задоволення очі, відправила до рота останній шматочок пампушки. Ситна їжа подіяла на неї як найкраще заспокійливе: внутрішній серйозний критик нарешті заснув, а на зміну йому прийшло дивне, приємне ніяковіння. Вона зловила себе на тому, що вже кілька хвилин відкрито розглядає Яра. Без камери й нахабних жартів він виглядів інакше – сонце гарно підкреслювало його розпатлане волосся, а коли він щиро сміявся з якихось зауважень Дана, у кутиках очей з’являлися кумедні зморшки.

- Дякую, Яр, - тихо сказала Кіра, опустивши погляд на свою склянку з узваром. – Це було… дуже смачно. І взагалі. За все дякую.

Яр на секунду завис, очевидно, не очікуючи такої лагідності від своєї суворої начальниці. На його губах з’явилася зовсім інша, м’яка й тепла посмішка.

- Ого. Куди поділася моя затята педантична директриса? Мені починає подобатися ця подорож ще більше.

- Не звикай, - швиденько буркнула вона, відчуваючи, як щоки знову заливає рум’янець, і поспішно підвелася з-за столу. – Дан уже пішов до машини, нам пора.

За дві години Геннадій нарешті перевалив через чергове подільське узгір'я, і перед мандрівниками відкрилася долина, де розкинулося знамените селище Буша. Сонце вже котилося до вечора, а атмосфера тут і справді була химерною – навколо панувала якась застигла, майже містична тиша.

- Так, хлопці, ми на місці, - підбадьорилася Кіра, дістаючи телефон, щоб звіритися з точкою на карті. – Зараз відкрию координати Скельного храму і… Ой.

- Що знову «ой»? – кинув Яр і визирнув через її плече. – Карта перетворилася на гарбуз?

- Зв'язок… його немає. Взагалі. «Пошук мережі», - зітхнула Кіра і підняла телефон угору, намагаючись зловити бодай одну паличку. – Тут дійсно аномальне поле. Місцеві не брехали, глушилка якась природна. Дане, а у тебе що на новому… апараті?

Дан кинув погляд на свій свіжокуплений пластиковий раритет і хмикнув:

- На моєму супердевайсі теж глухо, як у танку. Ласкаво просимо в інформаційний вакуум.

- Та припиніть, зараз проїдемо ближче до центру, знайдемо вишку і… - договорити Яр не встиг…

Під капотом Геннадія щось голосно бахнуло, наче всередині вибухнула маленька петарда. Бус здригнувся, з-під радіатора повалив густий білий дим, а педаль газу під ногою Дана безпорадно провалилася. Машина, жалібно скрегочучи, прокотилася ще кілька метрів і остаточно заглухла прямо посеред дороги, за сотню метрів від в'їзного знаку «Буша».

У салоні повисла гробова тиша, яку порушувало лише шипіння пари з-під капоту.

Дан повільно відпустив кермо, відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі.

- Яр.

- Що, Дан? – тихо пискнув оператор.

- Наш Геннадій офіційно випустив дух. Я ж казав, що він не переживе аномальну зону.

Кіра в паніці вискочила з машини разом із хлопцями. Дан рішуче смикнув важіль і підняв капот, з-під якого вирвалася така хмара пари, що Яр ледь встиг відскочити зі своєю улюбленою камерою.

- Ну що там? Все дуже погано? – з надією в голосі запитала Кіра, заглядаючи в димні нетрі мотора.

Дан дістав хусточку, витер замазані мастилом пальці й абсолютно спокійно промовив:

- Скажімо так: якщо прямо зараз із цього скельного храму не вийде відьма і не воскресить радіатор поглядом, то ми звідси нікуди не поїдемо. Нам потрібні запчастини. Які можна знайти лише в місті. До якого кілометрів сорок. А зв'язку, щоб викликати евакуатор, як ви помітили, у нас немає.

Яр повільно повернув голову до Кіри, яка стояла з блідим обличчям, і, попри всю серйозність ситуації, його очі знову хитро зблиснули. Він підійшов ближче, обійняв її за плечі й оптимістично заявив:

- Ну що, крихітко? Ти хотіла хайпу, містики та аномалій? Отримуй на повну програму! Зв'язку немає, машина здохла, навколо поля і відьми. Це ж ідеальний початок для другої серії нашого блогу! Дан, крути свій новий кнопочний диктофон, я вмикаю камеру. Починаємо репортаж із зони повного відчуження!