Глава 6

П’ятнадцять кілометрів пролетіли непомітно, і перед компанією, крізь густі крони старих дерев, виринули величні шпилі Садиби Даховських. Замок із червоної цегли виглядав водночас монументально і моторошно, наче справжній шматочок готичної Англії, який хтось випадково впустив посеред Черкащини.

Яр припаркував Геннадія під розлогим деревом, заглушив мотор і першим вискочив на свіже повітря, тримаючи в руках професійну камеру.

- Ну що, мисливці за привидами, прибули! – кинув Яр, крутанувши об’єктив та налаштовуючи фокус на похмуру вежу. – Атмосферно. Кіро, твої нові штани готові до телевізійного дебюту?

- Готові штани чи ні, а тут досить темно, - Кіра швидко вийшла з машини, поправляючи петличний мікрофон на чистій футболці. Вона глибоко вдихнула, налаштовуючись на робочий лад, і кивнула Яру. – Вмикай. Почнемо з проходки біля головного входу. Дан, ти стеж за звуком і світлом.

- Звук пишеться, світло ідеально-кінематографічне для містичного сюжету, - Дан із планшетом та навушниками зайняв позицію за спиною брата. – Можна починати.

Яр підняв камеру на рівень очей, зробив знак рукою «три, два, один» і змахнув пальцем. Кіра миттєво перемінилася: на її обличчі з'явився вираз таємничої зацікавленості, а голос став тихим і заворожуючим.

- Вітаю всіх глядачів нашого каналу. Сьогодні ми знаходимося в одному з найзагадковіших і водночас моторошних місць України – у Садибі Даховських, що в Леськовому, - Кіра повільно пішла вздовж старовинної стіни, плавно жестикулюючи. – Цей замок приховує чимало цікавих таємниць. Місцеві сторожі та відвідувачі неодноразово розповідали про таємничу жінку в білому одязі. Її привид бачили біля сходів, що ведуть до глибоких підвалів. За переказами, це душа колись скривдженої тут дівчини…

- Одразу видно – невибагливий привид, класичний білий дрес-код, - почувся тихий шепіт Яра з-за камери.

Кіра суворо блиснула очима в об'єктив, але не збилася з тону:

- Проте це ще не все. У цих глибоких підвалах за часів польських магнатів тримали в’язнів, а в радянські часи тут облаштовували склади та психіатричну лікарню. Люди, які ризикували сюди приходити, стверджують: у порожніх коридорах досі відчувається раптове холодне повітря, лунають дивні кроки, скрип дверей та тихий жіночий плач. А найголовніше для нас, дослідників – тут часто без причини барахлить техніка…

- Гей, стоп, - раптом перебив її Яр, і його голос звузив усе задоволення. Камера в його руках помітно здригнулася.

- Яр! Який «стоп»?! Ти знову жартуєш? Я ж тільки розігналася про техніку! – обурилася Кіра, виходячи з образу журналістки. – Ми ж домовлялися – без зупинок!

- Та ні, Кір, подивись на монітор, - Яр наблизився до неї, тицяючи пальцем у маленький екран камери. – Дивись на те вікно на другому поверсі. Справа.

Кіра і Дан підійшли ближче, заглядаючи в екран. Об'єктив із великим зумом чітко показував темний отвір розбитого вікна вежі. На секунду в цій темряві щось біле і розмите плавно хитнулося і зникло в глибині кімнати.

- Опа… - прошепотів Дан, поправляючи навушники. – Здається, привид почув твій анонс і вирішив вийти на зв'язок. По радіочастотах якраз пройшов якийсь дивний тріск.

- Це… це просто штора. Або птах. Або вітер! – Кіра ковтнула, відчуваючи, як по спині пробігся цілком реальний холодок.

- Крихітко, у цій вежі немає штор, - Яр хитро посміхнувся, і в його очах спалахнув той самий божевільний азарт. – Птахи не ходять так плавно. Ну що, містичний репортаж вимагає жертв. Йдемо всередину!

- Куди всередину?! – Кіра схопила його за лікоть. – Там скрізь таблички «Вхід заборонено»! Об'єкт закритий, це приватна територія, історична пам'ятка! Нас заарештують!

- Хто? Отой привид у вікні? – Яр уже впевнено крокував до зворотної сторони замку, тримаючи камеру напоготові. – Твої глядачі на каналі не пробачать нам, якщо ми просто розвернемося і підемо звідси. Ми маємо знати правду! Народ вимагає! Дан, за мною!

- Яр, стій! Це незаконне проникнення! – крикнула дівчина, побігши слідом.

Брати швидко знайшли одне з вікон першого поверху, де стара дерев'яна рама була погано причинена і трималася на чесному слові. Яр спритно підтягнувся, штовхнув раму і перемахнув через підвіконня всередину темного залу, навіть не вимикаючи запис.

- Чисто! Дан, приймай апаратуру, - Яр передав брату сумку з об'єктивами.

Дан важко зітхнув, закотив очі так, що вони ледь не залишилися десь у районі потилиці, і слухняно поліз слідом.

- Я б хотів сказати, що я проти, але мій науковий інтерес сильніший за почуття самозбереження, - пробурмотів Дан, опинившись усередині. Потім він повернувся і протягнув руку Кірі, яка стояла під вікном із виразом обличчя «я вас усіх ненавиджу». – Давай руку, капітане. Твої нові штани якраз пройдуть тест на еластичність.

- Я напишу на вас доповідну… - бурчала Кіра, хапаючись за руку Дана і незграбно перелазячи через підвіконня. Тканина джинсів витримала ідеально, але Кіра все одно сіла на підлогу з купою пилу. – Якщо ми тут застрягнемо, або на нас впаде якась радянська балка, я особисто привидів проситиму, щоб вони вас спочатку замучили.

- Тихше, командирша, - прошепотів Дан, навшпиньках просуваючись углиб темного, порожнього коридору, де пахло сирістю, старою цеглою і чимось невловимо холодним. Камера в його руках тихо дзижчала. – Слухай… Здається, нагорі реально хтось ходить.

Кіра обтріпала нові штани і випрямилась, обернувшись навколо. Навколо панувала гулка, напівтемна тиша.

- А де Яр? – насупилася дівчина, раптово усвідомивши, що в коридорі їх лише двоє. – Він же щойно був тут. Тільки не кажи, що він пішов шукати привида без нас!

- Не знаю, цей ідіот здатний крізь стіни просочуватися, коли бачить закриті двері, - пробурмотів Дан, піднімаючи камеру вище. – Головне, щоб він не знайшов тут якусь яму і не провалився в неї…

Раптом із напівтемного бокового залу з диким, загробним виттям вискочило… щось. Воно було величезним, повністю загорнутим у біле готельне простирадло, яким Яр, очевидно, розжився ще в Монастирищі, і шалено махало руками.