Глава 3

- Їдемо в бік Білої церкви, потім на Жашків та до Леськового.

- А що там? – зацікавлено запитав Дар.

- Садиба Даховських, - задумливо відповіла дівчина.

- О, бачу з тебе все лещатами треба витягати, - посміхнувся Дар.

- Пробач… це одне з містичних міст України, куди ми маємо навідатись і зняти репортаж.

- А що там містичного?

- Сторожі та відвідувачі неодноразово розповідали про таємничу жінку в білому одязі, яку бачили біля сходів, що ведуть до підвалу. За переказами, це може бути душа скривдженої дівчини.

- Ага, душа, - скептично фиркнув Яр, покачавши головою. – Я навіть бачу, як перед екскурсіями парочка власників бігають з простирадлами над головою.

- Я свічку не тримала. От і перевірим.

- То це все? – розчаровано хмикнув хлопець.

- Ні. Там у глибоких підвалах ще за часів польських магнатів тримали в’язнів, а в радянські часи – облаштовували склади та лікарню. Люди стверджують, що там досі відчувається холодне повітря, лунають дивні кроки, скрип дверей та тихий жіночий плач.

- О, то там не двоє власників, а вся їх родина на виручку працює, - посміхнувся хлопець.

- А ще там барахлить техніка, - задерла носа Кіра, чомусь захищаючи пам’ятку, хоча й сама не особливо вірила в потойбічне. Мабуть, зіграв дух протистояння.

- Що ж, техніки в нас багато – перевіримо, - кивнув Дан.

- От і я не проти перевірити, але на це потрібен час. Тож не впевнена, що це гарна ідея – змінювати маршрут. Краще не звертати з траси, на ній хоча б нічого незвичного не станеться, - впевнено заявила Кіра.

- Серйозно? А ти та ще зануда, - хмикнув Яр, закотивши очі. – Ні краплі пригодницького духу.

- Можливо, але й через ліс їхати я не збираюсь. Не вистачало застрягнути посеред чагарників.

- Чого це ми маємо застрягнути, Геннадій проїде по будь якій дорозі, - впевнено фиркнув Яр, задерши підборіддя.  

Чверть години потому дівчина вже не добирала слів.

- Відчуваю себе справжньою ідіоткою, - кинула Кіра і простогнала, хапаючись за голову. – Треба було одразу здогадатись, що їхати цією тарадайкою – заздалегідь справа безперспективна!

- Не згоден! Хто ж знав, що на трасі будуть розкидані цвяхи, - хмурився Яр, міняючи колесо та поглядаючи на Дана. – А ти міг би і допомогти.

- Не міг. Я тут в якості твого наглядача, а не помічника, - буркнув Дан і продовжив працювати, сидячи на задньому сидінні та швидко щось друкуючи.   

Яр запекло крутив гайковий ключ, раз у раз тихо примовляючи щось дуже нецензурне на адресу цвяхів, дороги і, здається, самого Геннадія. Піт котився з його чола, а на щоці вже красувався масний слід від мазуту.

- Яр, ну скільки можна? Ти міняєш одне нещасне колесо вже цілу вічність! – Кіра нервово ходила туди-сюди вздовж узбіччя, ледь не протираючи в асфальті дірку своїми кросівками. – За цей час можна було зібрати новий автомобіль! З нуля!

- Якщо ти не помітила, о найсвітліша журналістко, іржаві болти цього шедевра німецького автопрому не відкручувалися з часів падіння Берлінської стіни! – огризнувся Яр, важко дихаючи і витираючи лоб тильним боком брудної долоні. – Замість того, щоб рахувати секунди, могла б потримати ліхтарик. Або хоча б перестати гіпнотизувати мене поглядом. Від твого психологічного тиску в мене ключ із рук випадає.

- Мій психологічний тиск – це єдине, що тут взагалі рухається! – випалила дівчина, емоційно змахнувши своєю текою.

Дан відірвався від екрана ноутбука, подивився на розлючену Кіру, потім на спітнілого брата і спокійно зітхнув:

- Кір, присядь, будь ласка і не маяч перед очима. Твоє міряння кроками узбіччя ніяк не прискорить процес фізичної праці цього невігласа. До того ж, ти відволікаєш мене від звіту.

- Та як я можу заспокоїтися?! – Кіра підійшла ближче до відкритих дверей буса, заглядаючи всередину. – Ми втратили купу часу! Сонце вже піднімається, світло в палаці в Леськовому буде жахливим, кадр зіпсовано, диплом під загрозою! І все через те, що хтось вирішив похизуватися перед Юлею!

- Юля тут ні до чого, цвяхи були навмисно розсипані посеред траси! – крикнув знизу Яр, роблячи останній потужний ривок ключем. Почувся гучний металевий клацаючий звук. – Є! Готово! Геннадій знову в строю і готовий підкорювати чагарники. Дан, з тебе кава на наступній зупинці за мою титанічну працю.

- З мене – щира братерська зневага! Так довго міняти колесо – ганьба! Забирайся за кермо, - відгукнувся Дан, навіть не повернувши голови.

Яр закинув брудний інструмент у багажник, нашвидкуруч витер руки якоюсь ганчіркою і з переможним виглядом застрибнув на водійське сидіння. Кіра з гуркотом зачинила за собою пасажирські двері, миттєво пристебнувшись паском безпеки, наче збиралася летіти в космос.

Машина знову загриміла своїм специфічним мотором, виїжджаючи на дорогу і покашлюючи.

Кілька хвилин у салоні панувала важка, напружена тиша, яку порушувало лише клацання клавіатури Дана. Кіра запекло дивилася на екран свого телефона, де навігатор вперто малював червону лінію затору попереду на трасі. Дівчина кілька разів глибоко вдихнула, кусаючи губи, а потім видавила з себе:

- Гаразд. Я визнаю, що ситуація критична.

Яр хитро глипнув на неї через плече.

- О, невже заговорила? І що каже твій журналістський аналітичний центр?

- Він каже, що ми капітально запізнюємося, - Кіра закрила очі, наче збиралася стрибнути з парашутом. – Тому... повертай на те твоє кляте село.

Яр від подиву аж пригальмував.

- Що, серйозно? Ми таки звертаємо в нетрі? А як же рух суворо за графіком і жодних чагарників?

- Яр, не випробовуй моє терпіння, воно й так тримається на чесному слові і каві, яку я у тебе відібрала, - процідила Кіра, суворо зиркнувши на нього. – Якщо вірити навігатору, попереду через ремонт дороги ми застрягнемо ще на дві години. Тож я готова ризикнути. Їдемо маршрутом твоєї... Юлі. Але якщо ми там загубимося, або цей твій Геннадій загрузне в багнюці – я особисто змушу тебе штовхати його до самого Леськового. На колінах.