Глава 10

— Привіт, — Мовчан стояв на порозі її квартири такий… гарний, що Ірмі аж подих перехопило. І справа була не в одязі, а в… Чому ж?

 — Привіт, — трохи з запізненням відреагувала Ірма. — Зайдеш? — Навіщо ж вона запитала, адже їм вже треба їхати? — Тобто… — Мовчан всміхнувся. Розсмішила? Ото вона недолуга! — Я вже майже готова. Взуюсь, пальто одягну і…

— Сподіваюсь, сьогодні ти їдеш не в туфлях. Ще холодно.

Він запам’ятав.

— Ні, сьогодні їду в чоботах. В мене там навіть є свої капці. Якщо Ніна не викинула.

— Тоді я зачекаю в таксі.

— Так ти одразу на таксі? Я швиденько.

— Не поспішай…

Коли Ірма вибігла з під’їзду, Мовчан стояв біля автомобіля, а за два кроки від нього зупинилась сусідка з першого поверху Кирилівна. Саме так до неї всі звертались. Бабуся під вісімдесят у драповому пальті та шапці-вушанці сперлась на коштур і вивчала Мовчана крізь круглі лінзи окулярів. Сам він виглядав незворушно.

— Добрий день, — привіталась Ірма, минаючи Кирилівну.

Жінка ж пробурмотіла у відповідь:

— Авжеж добрий.

Мовчан тим часом відчинив праві дверцята автомобіля, і Ірма швиденько влаштувалась на задньому сидінні — і одразу помітила на передньому сидінні букет білих троянд, що лежали на коробці з… віскі?

— Батько не любить квіти, — одразу зауважила Ірма.

— Рушаймо, — промовив Мовчан водієві, а потім додав, але вже звертаючись до Ірми: — Квіти для Ніни.

— А! — проголосила Ірма. — Зрозуміло.

Вона відвернулась до вікна, щоб Мовчан не бачив вираз її обличчя. Він завжди був надто красномовний.

— Я не можу прийти в дім без квітів для господині. Це буде неправильно, — пояснив Мовчан, хоча міг би й промовчати.

— Ти не мусиш переді мною звітувати, — зітхнула Ірма.

— Знаю, — погодився Мовчан. Та все ж він це зробив, і Ірма це цінувала.

— Просто… я її не люблю. Ніну, — пояснила вона.

— Це я вже зрозумів.

— Якби ти подарував кактус чи монстеру, щоб було кому збирати негативну енергію, і вона не діставалась батькові, тоді я ще б погодилась.

— Гадаєш? — поцікавився Мовчан, і Ірма упіймала його веселий погляд.

— Не впевнена, — зізналась Ірма і теж всміхнулась. — Та й рослинки шкода.

— Шкода, — погодився Мовчан. — Ти вважаєш, що твій батько — беззахисний янгол?

— Та ні. Він далеко не янгол, і багато хто його боїться, але водночас усі поважають. Інакше він би не зміг керувати центром. Щодо того, чи він беззахисний… Усьому є межа. Гадаю, що батько — сильна особистість, та Ніна зрозуміла, де можна натиснути, а куди вдарити, щоб отримати своє. Про слабкі місця зазвичай знають лише ті, хто знаходиться дуже близько. Ось тільки користуються цими знаннями не всі.

— Згоден, — кивнув Мовчан. — Ти сьогодні дуже гарна.

Ірма кліпнула. Він справді це сказав? Вона скосила очі на сусіда. Мовчан дивився у вікно. Невже причулось? Та ні! Таке не причувається. Але ось так, серед майже серйозної розмови… Невже не міг якось виокремити, щоб вона не сумнівалась?

— Ти теж, — вимовила Ірма аж за декілька секунд. Мовчан поглянув на неї вочевидь не розуміючи, про що вона мовить. — Гарний, — додала Ірма та кахикнула.

Мовчан підійняв брови. Невже вона його здивувала?

— Дякую, — промовив він дуже чемно.

— Будь ласка, — кивнула Ірма з серйозним виглядом і відвернулась до вікна…

Коли вони вийшли з автомобіля, і таксі почало розвертатись, Мовчан вже звичним рухом взяв Ірму за лікоть і повів вже знайомим маршрутом. В іншій руці він тримав коробку та квіти.

— Гостей буде багато? — поцікавився дорогою.

— Батько сказав, що будуть всі свої, але мама цього разу не приїде, тож я можу тільки припускати. Батько, Ніна, її батьки та ми.

— А батьки твого татуся чи матусі? Тобто твої дідусі та бабусі?

— Мамині померли, а батькові... Він сирота. Майже, як ви з Ганнусею. Тільки він своїх не пам’ятає.

— Зрозуміло.

Ірма відчула, як Мовчан легенько стиснув пальцями її лікоть, таким чином виражаючи емоції з приводу її відповіді.

— Ну що — готовий? — поцікавилась Ірма перед вхідними дверима.

— Головне, щоб ти була готова, — зауважив Мовчан.

Тут він мав рацію. Кожна зустріч з Ніною коштувала Ірмі зіпсованих нервів, проте вона рішуче натиснула на ручку, і двері відчинились.

— Це ми! — вигукнула Ірма, переступила через поріг, і додала тихіше лише для Мовчана: — Дворецького немає. Вже прогрес. Або ж недоробка Ніни.

На її спробу пожартувати Мовчан всміхнувся, але нічого не відповів. Він спрямував погляд вглиб будинку. Ірма теж обернулась. Перед ними стояла Ніна.

— Вітаю. Чому радієте? — поцікавилась вона з посмішкою на вустах та підозрою в очах.