Глава 8

Виграшем була пляшка шампанського. Справжнього. Ніна з червоними плямами на вилицях вручила її Мовчану і прошепотіла:

— Ненавиджу їх усіх. Я зараз не про тебе, Мовчане. Ти б мене так не образив.

Мовчан зсунув брови, а Ірма поцікавилась:

— Батько Емми щось тобі сказав?

— Сказав. Сказав, що більш недолугої вечірки не бачив, — процідила Ніна крізь зуби. — Можеш радіти.

— Не маю з чого радіти, — відрізала Ірма. — Це — ювілей мого батька. Нічого йому не розповідай.

— Степан — мій чоловік, і що захчу, те йому скажу, — відрізала Ніна і пішла до музикантів. Правильно зробила, бо зараз лише танці могли якось згладити ситуацію.

— Цікаві у твоїй родині стосунки, — нарешті прокоментував події Мовчан.

Ірма ніяк на це не відповіла, бо не знала, що сказати.

Батьки їхню перемогу ніяк не коментували, лише Фаїна дуже тихо сказала:

— Дякую, доню.

Ірма зрозуміла, що мала на увазі її матуся.

— Не має за що. Ми з Мовчаном навіть трохи розважились.

Вона зиркнула на Мовчана і той кивнув.

— Дякую вам обом. Мовчане, я вражена. Не хочете запросити мене до танцю?

Ірма не знала, як відреагує Мовчан, і навіть видихнула, коли він простягнув її матусі руку. А Ірма повернулась до батька.

— Тату, складеш мені компанію? Ми так давно не танцювали…

Батько обійняв її за плечі та поцілував у чоло.

— Звісно. Ходімо, бешкетнице.

Увесь танець Ірма намагалась якось розвеселити батька. Розповідала усілякі дурниці та навіть анекдоти, і батько трохи сміявся, але Ірма відчувала, що він все ж сумує, або надто сильно втомився. Це було зовсім не схоже на колишнього Степана Возняка. Тому Ірма не втрималась та все ж поцікавилась:

— Батьку, справді все гаразд?

— Гаразд. Не турбуйся.

— Відверто кажучи, ти сам на себе не схожий.

— Це все вік. Вчора мені було лише сорок дев’ять, а сьогодні…

— Тату, це не вирок, і ти це знаєш. Мусить бути ще щось. Не хочеш мені розповісти?

— Багато роботи, — відповів впертюх, і Ірма його розуміла, бо й сама була такою ж.

— Можливо, не треба було влаштовувати цю вечірку? Посиділи б за столом, як планували. А тут все стоячи…

— Ірмо, я знаю, що між тобою та Ніною є… непорозуміння, але вона хотіла як краще.

Знову він її захищає.

— До чого тут Ніна?

— Це ж була її ідея. Дівчинка намагається… Ніна намагається розширити нашу справу і використовує для цього усі можливості.

— І ти гадаєш, що через це я проти вечірки? Наші стосунки з Ніною тут ні до чого. Мене цікавить лише твоє здоров’я — фізичне і психологічне. І ще одне. Хіба не ти мене вчив, що навіть заради великої справи не можна переступати через власну гідність, а також примушувати робити це інших?

— Ти зараз про що?

— Я… — Навіщо вона це сказала, Ірма й сама не знала. Адже зараз батько втомлений. — Нічого. Просто згадала. — Батько примружився, і зараз чимось дуже нагадував Мовчана. Він їй не повірив, але Ірма справді більше не хотіла розбірок. Якби не згадка батька про непорозуміння між нею та Ніно, вона б не почала розмову про гідність. Дідько! Як же усе виправити? — Тату, я…

— Послухай краще мене, приходьте у неділю разом з Мовчаном до нас на обід. Святковий. Цього разу будуть тільки свої. Щоправда, твоя мама відмовилась…

— Я обов’язково буду, — одразу видала Ірма. Якщо мама не прийде, і Ірма розуміла чому, вона не мала права пропустити цю подію. Щоправда, вона не знала, чи погодиться Мовчан — чи взагалі вона має право його про таке просити. Він і так зробив для неї більше, ніж вона розраховувала. Хоча… — Батьку, запроси Мовчана особисто.

Батько спрямував на неї пильний погляд, але Ірма його витримала. Ще б пак, стільки років тренувань…

Ірма пошукала поглядом Мовчана, як вже робила це не один раз. Він і її матуся були самою елегантною парою в залі. А ще вони дуже мило всміхались одне одному і про щось балакали. Ірма та батько точно не виглядали настільки ж вправними, але Ірма через це не хвилювалась. Навпаки, їй було приємно спостерігати за своєю родиною, як їх сьогодні назвали її батьки.

Ірма навіть відшукала Ніну, яка в цю мить щось пила і вела бесіду з «гендлярем». Краще вже так, ніж бігати по залу з газетами…

Вечір нарешті завершився, і гості розійшлися. Велика кімната одразу стала схожою на театральну сцену, з якої почали прибирати декорації. Рідні ювіляра теж одягнулись і вийшли у двір, очікуючи на таксі. Степан вийшов їй провести, а Ніна залишилась в будинку.

Коли приїхало перше таксі, Фаїна та Руслан влаштувались на задньому сидінні, а Степан Возняк, перш ніж зачинити дверцята, промовив до колишньої дружини:

— Сподіваюсь, ти передумаєш.

Фаїна у відповідь лише похитала головою.