Глава 6

Біля Степана Возняка зупинилась його теперішня дружина. Поки чоловіки тиснули одне одному руки, Ірма зауважила, з якою неприхованою цікавістю Ніна розглядає Мовчана. З одного боку Ірма тішилась, що її кавалер викликав такий нечуваний інтерес, бо на Федора Ніна так не реагувала, але з іншого — щось всередині Ірми запротестувало проти подібної цікавості.

І ще одне. Невже Ніна пам’ятає, як вони з Мовчаном танцювали на весняному балу? Тоді Ірма з нею ще не дружила. Ганнуся — теж. Над цим варто поміркувати.

— Я — Ніна, — мачуха Ірми посміхнулась і простягнула руку Мовчану. Простягнула долонею вниз. Сподівалась, що Мовчан її поцілує?

Однак той лише потиснув руку та коротко промовив:

— Мовчан.

Ніна підійняла брови, а посмішка ніби приклеїлась до її нафарбованого морквяного кольору помадою рота. Вона вдягнула чорну мереживну сукню з бахромою та шапочку з чорним пером. Пофарбоване у мідний колір Ніна, або ж її перукарка, закрутила у дрібні наче пружинки локони. На шиї виблискувало золотом кольє. Ірма хоч і неохоче, але мусила визнати, що її мачуха виглядала ефектно.

— То ви знайомі? — несподівано поцікавився Степан Возняк. Виходить, що таки звернув увагу на вигук дружини.

Батько поглянув на Мовчана, але той промовчав. Проте відгукнулась Ніна:

— На жаль, ні. Ми так і не познайомились. Але я пам’ятаю, як Ірма була з Мовчаном на весняному балу дев’ять років тому. — Тепер батько поглянув на Ірму, і вона трохи збентежено всміхнулась, підтверджуючи сказане. — То ви знову разом? — Ірма зиркнула на Мовчана, швидко міркуючи як відповісти на таке пряме запитання, але Ніна несподівано поцікавилась: — А куди подівся Федір?

І тут Ірма згадала, що не розповіла Мовчану про чоловіка, з яким періодично спить. Вона стиснула Мовчану лікоть, тим самим показуючи, що про це вони побалакають пізніше. Але ж треба щось сказати прямо зараз!

— Ким ви працюєте, Мовчане? — раптом поцікавився батько. Вочевидь, доля Федора не надто його цікавила. Зазвичай Ірму це сердило, але цього вечора стало своєрідним порятунком.

— Я лікар, — у своїй манері повідомив Мовчан.

— У якій саме галузі медицини? — не відставав батько.

— Моя спеціалізація — мікрохірургія.

Очі Степана Возняка несподівано загорілись інтересом.

— Це цікаво. Дуже цікаво. — Батько навіть підсунувся ближче. — А де ви зараз працюєте? Точно не в нашому місті, бо я б про вас знав.

Ірма підійняла очі, щоб оцінити, чи не сердиться Мовчан. Адже вона пообіцяла йому, що він зможе мовчати у своє задоволення, а тут практично допит. Але по його обличчю важко було визначити, що у Мовчана на думці.

— Я працюю за кордоном, а зараз у відпустці.

Чоловіки деякий час дивились один на одного і жоден не відводив погляд доти, поки Степан Возняк не промовив:

— Ми ще обов’язково про це поговоримо.

Та вже за мить погляд батька змінився. Точніше, він сховав його за повіками, і за декілька секунд за спиною Ірми пролунав голос Фаїни Возняк:

— Вітаю тебе, Степане. Удачі на наступний рік.

Ірма відійшла вбік, щоб матуся могла стати поруч. Фаїна Возняк зробила ще один крок, поцілувала колишнього чоловіка в щоку та плавно відступила.

Вона виглядала так, як ніколи не виглядатиме Ніна, бо просто не зможе. Для цього їй завжди бракуватиме вродженої елегантності. Не те щоб це було погано чи добре, але ці дві жінки були настільки різними, що лише Господь знає, чому батько їх обрав.

Фаїна Возняк прийшла у довгій сукні з бузкового атласу, яка дуже вдало демонструвала її досі гарну фігуру. Плавні лінії ліфа красиво окреслювали груди. Довгі рукавички та клатч були темнішого ніж сукня кольору. Сережки, перстень та помітна брошка з перлинами доповнювали шикарний образ. А волосся… Сиве волосся Фаїни Возняк лежало помітними хвилями, що дуже їй посувало.

Ірма відчула гордість за свою матусю і поглянула на Ніну. Та усе ще посміхалась, але вже краще б перестала, бо її усмішка тепер нагадувала вискал. Можливо Ніну зачепило ще й те, що на свято Фаїна Возняк таки прийшла не одна. Коло неї стояв високий доволі симпатичний чоловік помітно молодшого віку. Йому було близько сорока, а смокінг на ньому сидів майже ідеально. Майже, бо, на думку Ірми, абсолютно ідеально він сидів на Мовчані.

— В тебе гарний… образ, — промовив Степан Возняк і перевів погляд на незнайомця, а Ніна на мить стиснула зуби, і на її обличчі раптом з’явились желваки. Лише на мить, і цю безумовно неконтрольовану реакцію мали змогу побачити лише ті, хто за нею спостерігав. Ірма побачила.

— Познайомтесь, це — Руслан Кохан, — мелодійно промовила Фаїна Возняк, а Руслан з гідністю вклонився присутнім. — А це — моя родина. Степан Возняк — ювіляр, наша донька Ірма зі своїм другом Мовчаном та Ніна, дружина мого колишнього чоловіка.

Ірмі здалося, що вона почула скрип зубів. Ніниних. Це була ілюзія, але таке цілком могло статись насправді, адже перша дружина її чоловіка представила Ніну останньою.

— То тобі відомо про Мовчана? — несподівано зауважив Степан Возняк. — Це тільки я нічого не знаю?

— Відомо, — стримано всміхнулась його перша дружина. — Щоправда, знайомі ми лише заочно. Маєте чудовий вигляд, Мовчане.