Глава 5

Наступного ранку усі працівники травматологічного центру зібрались в конференцзалі, щоб привітати свого шефа з ювілеєм. Від імені колективу Степана Возняка вітала Ніна Возняк. Саме так — його дружина та заступниця в центрі нікому не довірила цю почесну місію. Бідолашна, усе сама та й сама.

Ірма спостерігала за усім цим дійством, стоячи серед колег. Їй було водночас і смішно, і сумно бачити, як Ніна поступово прибирала до рук усе, що стало можна та навіть не можна, але Степан Возняк їй дозволяв.

Ніна зробила коротеньку промову, де перерахувала заслуги чоловіка, але й про себе не забула. Складалось враження, що тільки завдяки їй Степан Возняк став тим, ким став. Та й біс із нею!

Ірма ще о сьомій годині ранку зателефонувала батькові, щоб привітати, бо знала, що з часів її дитинства він щодня прокидається о шостій. Подарунок вона теж приготувала, але привезти його збиралась вже на вечірку.

Ще вчора їй зателефонувала Ганнуся та повідомила, що обидва смокінги Мовчанові підійшли, так що окомір Ірму не підвів. Щоправда, Мовчан не зізнався сестрі, в якому з них збирається з’явитись на вечірці, але це вже не мало значення. Головне, що він взагалі туди збирається…

Ірма буквально вилетіла з центру о шістнадцятій годині. Вона поспішала до салону краси, бо вже запізнювалась на домовлену годину. Ірма зателефонувала туди з дороги, і на неї чекали. Після усіх процедур вона нарешті добралась до квартири, яку винаймала вже п’ять років, щоб переодягнутись, а рівно о сімнадцятій тридцять чемно сиділа в таксі під будинком, де мешкали брат та сестра Головань.

Ще тоді, коли авто в’їжджало у двір, вона зателефонувала Мовчану — Ганнуся ще вчора продиктувала подрузі його номер телефону, і тепер з нетерпінням очікувала, коли він вийде з під’їзду. Хоча в таксі працював кондиціонер, Ірму трохи лихоманило, мабуть, від хвилювання, а може й тому, що вона була лише у туфлях. Хоч би що там стало причиною, Ірма увесь час куталась у свою штучну шубу «на вихід», яка зовні дуже мало відрізнялась від норкової, та все ж нею не була.

Коли автомобільний годинник показав сімнадцять тридцять п’ять, Ірма знову почала діставати зі своєї замшевої сумочки телефон і саме тому пропустила той момент, коли Мовчан вийшов з під’їзду. Побачила його лише тоді, коли він відчинив ліві дверцята та влаштувався на задньому сидінні поруч з нею.

— Привіт, — привітався і розстебнув пальто.

— Привіт, — Ірма оглянула його, наскільки це було можливо. — Гарне пальто.

— Дякую. Це ще батькове. Що далі?

— Можемо їхати! — звернулась Ірма до водія. — А чому ти запізнився? — поцікавилась у Мовчана.

— Хіба? — він звірився з годинником. Справжнім годинником зі стрілками, ймовірно механічним. Такі тепер вкрай рідко на комусь з молоді зустрінеш. Теж батьків? — Справді. Це через краватку. Не люблю їх.

Ірма поглянула на ідеально зав’язану краватку-метелик і кивнула.

— Але вийшло гарно.

— Це добре. А тепер до діла. Якою буде моя роль на майбутньому дійстві? Що я маю там робити? Уважно слухаю твої настанови, щоб випадково не вийти з запланованого образу.

Якби вона знала! Ірма ж планувала, що на вечірку з нею піде Федір. Йому б не довелося нічого грати.

— Скажемо усім, що ми — добрі друзі. Зрештою, це ж правда. — Ірма поглянула на Мовчана. Він слухав її так, ніби те, що вона каже чи ще скаже, справді дуже важливе. — Решта слів та дій — на твій вибір. Що захочеш, те й скажеш.

— І це все? — недовірливо промовив Мовчан.

— Все, — кивнула Ірма. — Але якщо зберешся звідти піти, попередь мене, будь ласка.

— Тобто я не мушу удавати, ніби ми зустрічаємось?

Їй одразу стало образливо. Невже зустрічатись з нею настільки неприємно? Але скаржитись Ірма звісно ж не збиралась.

— Не мусиш. Ти — лише мій кавалер на сьогоднішній вечір. Він мине, і на цьому все. Зрештою, про це ми домовились ще вчора.

Мовчан кивнув і зосередився на тому, що було за вікном. Тепер Ірма розсердилась і ще більше засмутилась. Невже вигляд з вікна вабить його більше, ніж її вигляд?

Намагаючись заспокоїтись, Ірма теж втупилась у вікно, тільки протилежне, і вже за мить почала міркувати конструктивно.

От навіщо їй увага Мовчана? Правильно, вона їй не потрібна. Від завтра вони взагалі можуть не спілкуватись. До того ж у неї вже є хлопець, який вважає її привабливою. А загалом, Ірма ніколи про це не хвилювалась. Навіть дев’ять років тому, коли вперше вмовила Мовчана піти разом на весняний бал. Сьогодні це сталось вперше.

Навіщо вона взагалі про це думає? Можливо, зовсім скоро він знову поїде за кордон.

— До речі, ти тут надовго? Я маю на увазі вдома.

— Поки що не знаю, — відповів він після короткої паузи.

— Це ж як? — Мовчан повернув до неї голову. — Я до того, що можуть про це запитати. Ми ж друзі, а друзі одне одному про таке розповідають. Не хочу вигадувати.

— Скажеш, що я у відпустці.

І це все?

— Добре, — погодилась Ірма, а потім додала: — Якщо вже це такий великий секрет… Тоді добре.