Глава 3

Ірма збентежено провела подругу поглядом і нарешті наважилась поглянути на Мовчана. Він вивчав її обличчя. Спокійно так, уважно, навіть прискіпливо. Принаймні, вона це так відчувала.

Ірма кахикнула та відсунула від себе тарілку. Якщо вже розпочинати настільки серйозну розмову, то важливо не закашлятися до того моменту, як вона донесе до слухача свою думку.

— Навіть доїдати не будеш? — поцікавився Мовчан, і Ірма похитала головою. — Не смакує?

Що за дивні запитання? Яка різниця, смакує їй чи ні? Це ж не він приготував.

— Чому ж? Смачно. Ганнуся взагалі чудова господиня.

— Знаю, — кивнув Мовчан. — Але ж вона залишила нас тут наодинці не для того, щоб ми обговорювали її здібності?

— Не для того, — погодилась Ірма.

Що з нею коїться? Звідки взялась ця нерішучість, навіть легкодухість? Адже їй це зовсім не властиво. Зазвичай. Мабуть, сьогодні не її день.

— Скільки тобі вже? — несподівано поцікавився Мовчан.

— Років? — Ну звісно, що років? Досить вже тупити. — Стільки ж, скільки Ганнусі.

— Тобто двадцять дев’ять. — Ірма кивнула. — А виглядаєш так, ніби тобі досі двадцять.

— Дякую, — промовила Ірма і лише потім зрозуміла, що це не зовсім комплімент. А можливо і зовсім не комплімент. — Тобто? І що це означає?

— Я чомусь пригадав одну ситуацію, яка відбулась дев’ять років тому — в цьому домі.

Чомусь це нагадування примусило Ірму стрепенутись.

— Нічого поганого дев’ять років тому не відбулось. Принаймні, я нічого особливого чи протиправного не пам’ятаю. І взагалі… — Ірма підвелась зі стільця, бо не могла всидіти на місці. — Ти тоді дуже мені допоміг, і я безмежно тобі вдячна.

Мовчан примружився.

— Приємно чути. Продовжуй.

— Хочеш кави? — несподівано для себе запропонувала Ірма.

— Ти не вмієш готувати каву. Краще скажи, що тобі потрібно від мене цього разу?

Ірма знову всілась на табурет. Розсунула губи в усмішці — і до біса, якщо це виглядає неприродно.

— Ти здивуєшся, але те саме. — Мовчан підійняв брови. — Майже. — Здається, їй треба додати емоцій і нарешті висловитись зрозуміло. — Ти вже чув, що у мого батька завтра ювілей.

— Це було важко не почути. І який стосунок ця… неординарна подія має до мене?

— У мене є мачуха.

— Відколи?

— Це давня історія, я потім тобі розповім. Головне, що вона мого віку. Ми навчались на одному курсі. Уявляєш, я особисто привела Ніну в наш дім! — Мовчан спер голову об зігнуту руку. Йому цікаво чи нудно? Ірма ніколи не могла зрозуміти, що у нього на думці. Принаймні в цьому нічого не змінилось. — Але це зараз не головне. Ніна вирішила здивувати гостей і організовує не звичайне застілля, а тематичну вечірку. Ти ж розумієш, що я мушу там з’явитись?

— Було б дивно, якби ти не прийшла на ювілей власного батька. З цим якісь проблеми?

— Так.

Ірма взяла до рук свою виделку та постукала ручкою по столі.

— Бачу, що так і є. І я маю до цього якесь відношення?

— Так, — Ірма зітхнула. — На цю вечірку мені потрібен партнер. Простіше кажучи — кавалер. Мовчан, склади мені компанію. Дуже тебе прошу.

— Всього лиш?

То він згоден, чи навпаки — зловтішається?

— Тобі нічого не доведеться робити, тільки прийти та потусуватись там, скільки захочеш. Я навіть особисто знайду для тебе смокінг!

— Перепрошую, що знайдеш?

Мовчан нахилився над столом, а Ірма навпаки — відсунулась.

— Смокінг — це такий клубний піджак. Він…

— Я знаю, що таке смокінг, — крізь зуби процідив Мовчан. — Ти хочеш, щоб я виглядав на вашому великосвітському збіговиську наче пінгвін?

— Там усі так виглядатимуть, — намагаючись знову всміхнутись, пробурмотіла Ірма. І раптом їй на думку дещо спало. — То ти погоджуєшся? Ми можемо підібрати для тебе щось прийнятніше, не таке контрастне.

— Прийнятніше? — підозріло спокійно поцікавився Мовчан.

— До речі, смокінг тобі дуже навіть пасуватиме.

— Невже?

— Ти високий, доволі стрункий і плечі в тебе… — Ірма пройшлася поглядом по плечах Мовчана і не одразу помітила, як його очі стали наче щілини.

— Продовжуй. Що не так з моїми плечима?

— З ними якраз усе так. Тобто… — Сірі очі дивились на неї так уважно, що Ірма не могла відвести погляд, але її язик поки що працював. — Я лише хотіла сказати, що тобі не треба соромитись і варто спробувати виглядати… елегантно.

— А зараз я виглядаю наче вантажник?

Ну що за чоловік? Усі слова інтерпретує так, як хоче! І взагалі — чого це він розговорився? Сказав би одне слово — «так», і все б владналось. Здається, їй не варто було починати коментувати його зовнішність.