Глава 3

Нічого не буває просто так.
Нічого не буває випадково:
Ні зустріч, ні подія, ані слово…
До того йшло, або ж це Долі знак.

Віталій Іващенко

Пройшло вже пів року як я навчаюся в Рівному. Мені подобається тут, Рівне стало для мене як рідний дім. Чесно кажучи деколи навіть не хочеться вертатись до дому. Позаду вже сесія, екзамени, і Новий рік. Вже середина січня. А я йду з практики в гуртожиток. Як виявилось нам поставили практику і на жаль ходжу я на неї без Юлі.
До речі Юля це дівчинка з моєї кімнати, а також одногрупниця і просто подруга. Як виявилось, я здружилася з Юльою, а не з Настею, хоча з нею ми також дружимо. Але інколи вона виводить мене своєю лінивістю.
До дому я їздила не часто за ці пів року і тому з Аліною і Софією майже не спілкуюсь, ми віддалились один від одного.
Коли приїжджаю то деколи гуляємо, хоча не завжди виходить.
З Юльою ми стали як кращі подруги, вона мені стала дуже рідною і я надіюсь, що вона залишиться в моєму житті на довго. Ще я познайомилася з багатьма крутими хлопцями та дівчатами. Я рада що поступила в Рівне, що знайшла таку подругу як Юля.
А ще я Юлю хочу придушити, вона така лінтяйка що не ходить на практику, а спить в гуртожитку. І через це я зараз іду сама.
Вона і так ледь здала програмування і ще й на практику не хоче ходити.
До речі ми з Юльою вчимось на програмістів. Як виявилось це складніше ніж ми собі уявляли, але я сильна, пройду ці 4 роки і не замічу як це все кінчилось.
Я переходжу дорогу і на мене наїхала машина. Вона мене майже не торкнулась, але я впала від того, що злякалась. Як можна бути такою не уважною. Казала собі не углубляйся в думки поки по вулиці ідеш.
В цей час з машини вийшов якийсь хлопець, високий, гарно одягнений, в нього були сині очі і взагалі він був красивий. Кричав щось на мене, та я його не чула. Я дивилася в його очі, і не могла зрозуміти що зі мною твориться. Руки спітніли, все тіло трусить. Це напевно реакція на шок. Мене ще ніколи не збивала машина.
Хлопець протягує мені руку і щось каже. Я берусь за руку, підіймаюсь і прислухаюсь. Він тут вже 5 хвилин щось говорить поки я сиділа.
- Ей, ти мене чуєш! Ти взагалі бачиш куди ідеш! Чи ти не тільки сліпа, але і глуха. - кричить на мене хлопець.
Та що він собі дозволяє. Як сміє на мене кричати.
- А ти чого на мене взагалі кричиш?- починаю заводитись я.- Тут взагалі-то я постраждала, і до речі це ти винен, а не я. Дивись куди їдеш, тут пішохідний перехід. Чи ти сліпий?- Кидаю йому його ж фразу.
- Ти що дура? Світлофор зеленим світив.
Блін ну я дура, як можна було не глянути таку елементарну річ. Добре що поки що хоча б машин немає.
Стоїмо обоє дивимось один на одного. Як кіт з собакою, чесне слово, ждемо хто перший кинеться.
Блін це зараз приїде поліція і буде ця возня, а я так втомилась хочу лягти в ліжко і не вставати.
- Слухай, нумо розійдімось своїми дорогами, і забудемо про цей інцидент. Я не хочу цієї возні в поліції. Це займе дуже багато часу.
Хлопець стояв і дивився на мене як на здобич. Напевно думав чи відпускати мене, чи ні.
- Гаразд, але знай, що тобі просто пощастило, тому що я поспішаю. До речі мене звати Макс,- сказавши це він розвернувся і пішов.
- І навіщо мені ця інформація,- пробубніла собі під ніс.
- Пака Кудряшка, надіюсь більше не зустрінемось,- з цими словами він сів в машину і поїхав.
А я йшла до гуртожитку і посміхалася. Навіть не знаю чому, він мене так збісив, хоча я там більше винна. Але потрібно признати, що він мені сподобався. Можливо не він, а його сині, як море очі. Завжди любила сині очі, це моя слабкість можна сказати.
Оце так сходила на практику, думаю більше ми з ним не зустрінемось. Уж сильно різного поля ягоди.

Ух знала б я тоді на скільки помилялася, сиділа б в гуртожитку і нікуди не виходила б.