І БУДЕ СВІТЛО

Ми бачили, як руйнуються будинки, в яких ще вчора пахло пирогами.

Ми бачили дитячі іграшки в пилюці від снарядів.

Ми бачили — і вже ніколи не забудемо.

Вони прийшли, щоб нас зламати.

Але замість страху в нас виросла лють.

Не та, що спалює душу, а та, що тримає нас живими.

Ми ненавидимо не людей — ми ненавидимо темряву, що зробила їх сліпими.

Ми не прагнемо помсти — ми прагнемо справедливості.

Бо кожне ім’я, кожне місто, кожна дитина — це не статистика. Це життя. І воно має значення.

Ми не станемо як вони.

Навіть після всього.

Бо наша сила — не у жорстокості, а у пам’яті.

Прощення — не забуття.

Ми не стираємо біль. Ми його передаємо — як урок, як обітницю.

Щоб наші діти знали: зло існує,

але завжди є ті, хто його зупиняє.

Ми навчимо їх правді без страху.

Ми скажемо: так, світ може бути жорстоким,

але навіть у найтемнішій ночі можна залишитися людиною.

Пам’ять — це наш фронт.

І ми тримаємо його не менше, ніж ті, хто тримають зброю.

Бо ми — нація, що не прощає зло.

Але несе пам’ять, Ми бачили, як руйнуються будинки, в яких ще вчора пахло пирогами.

Ми бачили дитячі іграшки в пилюці від снарядів.

Ми бачили — і вже ніколи не забудемо.

Вони прийшли, щоб нас зламати.

Але замість страху в нас виросла лють.

Не та, що спалює душу, а та, що тримає нас живими.

Ми ненавидимо не людей — ми ненавидимо темряву, що зробила їх сліпими.

Ми не прагнемо помсти — ми прагнемо справедливості.

Бо кожне ім’я, кожне місто, кожна дитина — це не статистика. Це життя. І воно має значення.

Ми не станемо як вони.

Навіть після всього.

Бо наша сила — не у жорстокості, а у пам’яті.

Прощення — не забуття.

Ми не стираємо біль. Ми його передаємо — як урок, як обітницю.

Щоб наші діти знали: зло існує,

але завжди є ті, хто його зупиняє.

Ми навчимо їх правді без страху.

Ми скажемо: так, світ може бути жорстоким,

але навіть у найтемнішій ночі можна залишитися людиною.

Пам’ять — це наш фронт.

І ми тримаємо його не менше, ніж ті, хто тримають зброю.

Бо ми — нація, що не прощає зло.

Але несе пам’ять, щоб воно більше не народилосящоб воно більше не народилося

Ми пройшли крізь темряву — не одну, а тисячі ночей.

Кожна з них мала своє ім’я, свій біль, свою тишу.

І все ж ми вийшли з них — не зламані, а інші.

Міцніші, ніж були. Мудріші, ніж хотіли.

Ті, хто вміють бачити серцем.

Ми навчилися цінувати прості речі —

хліб на столі, теплі руки поруч, дитячий сміх у підвалі.

Те, що колись здавалось буденністю, стало дивом.

Ми більше не чекаємо, що хтось принесе світло.

Ми самі ним стали.

У кожному вчинку, у кожній добрій справі, у кожній молитві за тих, хто ще бореться.

Україна — це не лише земля.

Це пам’ять і любов, що не гасне навіть у темряві.

Це мільйони сердець, які б’ються в унісон,

щоб жодна ніч не змогла нас роз’єднати.

І коли колись наші діти запитають:

“Мамо, тату, як ви вижили в ту війну?” —

ми не говоритимемо про страх, біль чи ненависть.

Ми скажемо просто:

“Ми трималися за світло — і воно тримало нас.”

І буде день.

І буде небо.

І буде світло.

Бо ми — ті, хто не згасли.