“Я мила підлогу в школі, де ночували наші хлопці.
Втома була така, що падала від запаху диму,
але коли вони усміхались — я вставала знову.”
— жінка з Кривого Рогу
“Ми сиділи у підвалі, а мама читала молитву.
Я питав, чи Бог нас чує під землею.
Вона казала: чує всіх, хто не перестає вірити.”
— хлопчик, 8 років
“Я не боюся смерті.
Бо бачив, як люди оживають, коли отримують теплий хліб і слово ‘дякую’.”
— волонтер із Харкова
“Я тримала руку пораненого, доки він шепотів:
‘Скажи їм, що ми вистояли’.
І я сказала. Я всім кажу.”
— медик, 35 років
“Ми хоронили батька під звуки артилерії.
Не плакали — бо не можна було.
Потім я посадила калину. Вона виросла.
Значить, він живий.”
— донька загиблого воїна
“Я бачив у темряві тисячі свічок.
І зрозумів — ми не самі.
Навіть коли нас мало, нас — Україна.”
— військовий капелан