"Ми світло"

ПОВЕРНЕННЯ

РОЗДІЛ 7.

Вони повертаються не з перемогою, а з мовчанням.

У валізах — не речі, а спогади, що пахнуть землею й димом.

У погляді — не гордість, а глибока втома від того,

що світ і досі не розуміє, яку ціну платить кожен з них.

Вони знову вчаться слухати дощ, а не вибухи.

Вчаться спати без бронежилета.

І не здригатися, коли хтось просто гримне дверима.

А ми — ті, хто чекали,

вчимося торкатись до них обережно,

щоб не зачепити жодного шраму, навіть невидимого.

Вчимося мовчати, коли вони мовчать,

і говорити лише тоді, коли їхнє серце знову дозволяє.

Мир болить.

Бо після фронту він — надто тихий.

Надто м’який, надто повільний.

І водночас — такий крихкий,

що кожен дотик до нього здається молитвою.

Але з часом вони починають сміятися.

І це — найгучніший звук миру.

Це знак, що життя повертається.

Ми зустрічаємо їх не лише обіймами —

ми вкриваємо їх вірою,

як ковдрою, пошитою з любові всієї країни.

Бо кожен, хто повернувся, — це диво.

І кожна жінка, яка чекала, — це сила,

з якої знову виростає світло.

Подобається

#1167 в Сучасна проза
#908 в Різне

Відредаговано: 27.12.2025