ТІ , ХТО ТРИМАЮТЬ ФРОНТ

РОЗДІЛ 5.

“Не всі герої носять крила. Дехто — пил на берцях, втому в очах і віру в серці.”

Вони стоять там, де ми вже не можемо.

Де вітер рве землю, а небо падає на плечі.

Їхні руки — холодні, але серця гарячі,

бо вони пам’ятають, заради кого тримаються.

Хтось мовчить у рації, слухаючи подих друга.

Хтось у бліндажі читає лист від дитини,

де кривавою ручкою написано:

«Повернись, будь ласка. Я скучила».

Медики перев’язують рани, ніби латки на живому тілі країни.

Капелани шепочуть молитви замість команди «Вогонь».

Волонтери ночами пакують пакунки,

щоб на передовій знову хтось відчув: його не забули.

І кожна свічка в мирному вікні — теж частина фронту.

Кожен донат, кожна молитва, кожен вдих без страху — це їхня перемога.

Бо вони — не тільки воїни.

Вони — хребет країни.

Ті, хто не дозволили світлу згаснути,

навіть коли навколо стояла суцільна темрява.

Ми не знаємо всіх їхніх імен.

Але знаємо одне —

коли вони йдуть,

світ стоїть.

Вони не просили слави.

Не чекали нагород.

Вони просто знали — якщо не вони, то хто?

Серед болота і холоду, серед снігу, дощу й пилу — вони стояли.

З очима, що бачили надто багато, але все ще вміли сміятися, коли чули слово “перемога”.

Солдат, який не спить три ночі, але усміхається, коли отримує дитячий малюнок.

Медики, що рятують життя під обстрілами, навіть тоді, коли їхні руки тремтять від втоми.

Сапери, які крокують полем, де кожен рух — це межа між життям і вічністю.

Капелани, що тримають віру там, де здається, що Бог занадто далеко.

Пожежники, які виносять із вогню не тільки тіла, а й надію.

Кожен із них — це частинка нашого серця, яку ми віддали на фронт.

Кожен їхній день — це дарунок тим, хто живе у тилу.

Іноді я думаю: вони не просто воюють за землю.

Вони воюють за нас, щоб ми залишались людьми.

Щоб ми пам’ятали, як це — любити, як це — плакати від вдячності,

а не від страху.

Коли світ здається надто темним, я думаю про них.

Про того хлопця, що стоїть на блокпості серед заметілі.

Про дівчину-медика, що співає колискову пораненому.

Про волонтера, який відправляє чергову коробку з ліками, навіть коли сам ледве тримається.

Вони — наші крила, коли ми падаємо.

Вони — наші очі, коли темрява закриває світ.

Вони — ті, хто не дає забути,

що Україна — це не просто країна.

Це люди.

Сильні. Справжні. Незламні.