СВІТЛО СЕРЕД РУЇН

РОЗДІЛ 4.

“Темрява боялася світла в наших очах більше, ніж ми — її чорної безодні.”

Волонтери, які гріють душі.

Люди, що діляться останнім — не тому, що мають багато, а тому, що не можуть інакше.

Коли світ упав у морок, вони почали будувати його наново — руками, словом, молитвою.

Хтось варив борщ у дворі на цеглинах.

Хтось шукав медикаменти вночі, бо хтось десь чекав на них, як на диво.

Хтось просто приходив і мовчав поруч — і це мовчання лікувало краще за будь-які ліки.

Маленькі дива — усмішка, теплий чай, запах хліба.

Лист від воїна. Повернення додому.

Дитяча долоня на долоні втомленої матері.

Світло з’являлося не з неба — з людей.

Коли одна людина гріла іншу,

коли “дякую” звучало замість “пробач”,

коли навіть у зруйнованих містах

на підвіконнях знову розквітали квіти.

Ми вчилися бачити життя серед уламків.

Не тому, що хотіли — а тому, що не мали вибору.

Бо світло — це не електрика.

Це здатність любити, коли немає сил.

Світло не завжди приходить із неба.

Іноді воно з’являється у руках людини, яка простягає термос із чаєм на холодній зупинці.

Іноді — у волонтері, який сміється, роздаючи пакети з допомогою, хоча сам не спав три ночі.

Іноді — у солдаті, який мовчки підставляє плече побратиму, коли той більше не може.

Ми живемо серед руїн, але не серед темряви.

Бо кожен, хто робить добро — запалює свою свічку.

І коли ці свічки збираються докупи, вони стають світанком.

На розбитих дорогах стоять автобуси з написом “Евакуація”,

а в їхніх вікнах — очі, які ще вірять.

На вокзалах волонтери зустрічають людей із чаєм і ковдрами.

Хтось грає на скрипці між вирвами від ракет.

Хтось фарбує шкільні стіни, щоб діти повернулися до кольору.

У цих людях — справжня сила.

Не в броні, не у зброї,

а в серці, яке не дозволяє змерзнути навіть тоді, коли навколо зима.

Ми ділимо останній шматок хліба —

і чомусь стає легше.

Ми слухаємо історії тих, хто повернувся з фронту,

і вчимося мовчки дякувати.

Бо світло — це не електрика.

Це здатність залишатися людьми, навіть коли все інше зруйновано.

Серед руїн ми знову вчимося будувати.

Серед болю — любити.

Серед темряви — бачити одне одного.

І поки десь гуде повітряна тривога,

у середині нас тихо спалахує надія.

Ми знаємо:

що б не сталося — світло завжди повертається туди,

де його чекають.