РОЗДІЛ 3.
“Іноді найглибша темрява живе не за вікном, а всередині нас.”
Втома. Розпач. Сльози, що ніхто не бачив.
Ми навчилися мовчати про біль, щоб не ранити інших.
Але тиша теж має вагу — іноді вона важча за втрати.
Коли світло згасало, всередині теж щось гасло.
Надія, що завтра буде краще. Віра, що Бог чує всіх одночасно.
Сили триматися — коли поруч немає нікого, хто скаже «я з тобою».
Були ночі, коли навіть молитви здавалися порожніми.
Коли хотілося просто зникнути — не через страх, а через втому.
Коли розбита родина, мов уламок дзеркала, показувала не те, ким ми були,
а ким стали після всього.
Але десь у цій тиші народжувалося нове світло — не зовнішнє, а внутрішнє.
Сумнів у вірі — і нове народження віри через любов...
“Ми дивилися в очі страху — і бачили себе, сильніших, ніж учора.”
Темряву зовнішню можна витримати — якщо є генератор, свічка, тепла ковдра.
Але що робити з темрявою, яка всередині?
З тією, що приходить уночі, коли дитина спить, а ти мовчки дивишся у вікно, де не видно жодної зірки.
У цій темряві ми ховали втому.
Ми навчились не плакати при дітях.
Ми вчилися дихати повільно, щоб серце не вибухнуло від новин.
Тут, у глибині душі, розбивалися родини.
Одні тікали — інші залишались.
Хтось ішов на фронт, а хтось просто не витримував мовчання.
І кожна жінка несла на собі дві війни: одну — за країну, другу — за себе.
Ми стали сильними не тому, що хотіли,
а тому, що слабкість нікому не врятувала життя.
Темрява питала: “Де твоя віра?”
І ми мовчали, бо не знали, як відповісти.
Ми сумнівалися, сварилися з Богом, плакали у подушку.
Але щоразу, коли хтось чужий подавав руку —
віра поверталася.
Віра у добро, що живе навіть у зруйнованих домах.
Віра у любов, яка не зникає від розлуки.
Віра в те, що кожна сльоза — це насіння сили.
Ми народжували нову віру не в храмах,
а на кухнях при свічках,
у чергах за хлібом,
у поглядах, що казали: “Я з тобою.”
І, можливо, саме тоді ми стали справжніми.
Бо хто пройшов через внутрішню темряву —
той уже ніколи не боїться зовнішньої.