ТЕМРЯВА ЗОВНІШНЯ

РОЗДІЛ 2. 

Темрява прийшла не лише вночі — вона прийшла у вигляді вибухів, втрат і мовчання.

Вона ховалась у розбитих вікнах і порожніх дворах, у чорних силуетах згорілих машин, у поглядах тих, хто повернувся з фронту — і вже ніколи не буде тим самим.

Ми бачили її у тілі країни — розірваній, обпаленій, але живій.

І хтось називав це випробуванням, а хтось — просто черговим днем, який треба пережити.

Люди йшли до криниць по воду, небо тріщало від “градів”, а хтось у той самий момент писав пости про втому від війни.

Темрява зовнішня страшна, але ще страшніше — байдужість.

Бо темрява вбиває світло, а байдужість — душу.

Доки хтось ховається у теплі, інші мерзнуть у бліндажах.

Доки одні скаржаться на шум генератора, інші моляться, щоб почути хоч якийсь звук замість вибуху.

Ми навчилися відчувати війну не лише в новинах, а в собі.

У кожному ударі серця — тривога. У кожній молитві — імена.

Коли згасло світло, ми побачили небо, яке ніколи не здається.

Бо навіть у найтемніші ночі над нами залишалися зорі — такі ж вперті, як ми.

Україна не просить жалю — вона кличе до дії.

Воїни на передовій не запитують, чи зручно. Вони просто стоять.

Вони мерзнуть, брудні, голодні, але живі — і живі завдяки тим, хто поруч.

Якщо ти ще маєш світло — поділися ним.

Якщо маєш руки — роби.

Якщо маєш голос — говори правду.

Якщо маєш серце — не мовчи.

Бо темрява не приходить раптово. Вона народжується там, де ми перестаємо дякувати, співчувати, допомагати.

І якщо сьогодні ти прокинувся у місті, де не вибухають ракети — це не просто щастя. Це чиясь кров.

Не марнуй її мовчанням.

Кожен, хто живе — мусить жити з гідністю.

Кожен, хто бачить — мусить бачити біль.

Кожен, хто має голос — мусить кричати за тих, кого вже нема.

Ми всі відповідальні за світло.

Бо темрява не зникне, якщо стояти осторонь і чекати світанку — її треба вмикати самим.

І хай той, хто читає ці рядки, спитає себе чесно:

“Чи зробив я достатньо для своєї України?”