* * *

Лише злегка зібрані на маківці, великі локони мого довгого волосся спадали на плечі. Легкий, я би навіть сказала, весняний макіяж вигідно підкреслював мої пухкі від природи губи та довгі густі вії, що обрамляли великі, як у дитини, очі. Приталена сукня з довгою спідницею-розлітайкою кольору слонової кістки розвіювалася на вітрі, створюючи враження, ніби я лечу десь високо-високо в небі.

- Боже, - вигукували всі довкола. - Ви така гарна! Від Вас просто очей не відвести.

Люди, що оточували мене з усіх боків, метушилися й бігали. Візажисти, стилісти та костюмери, задоволені своєю роботою, востаннє оглядали мене, переконуючись, що нічого не зіпсовано, і вони можуть сміливо представити свою роботу замовнику. Фотограф, завершуючи встановлення свого обладнання, готувався до фотосесії на невеликій площі на фоні міського парку з його зеленими та густими кронами дерев і квітами, які наче щойно розпустилися.

Все було майже завершено. Ще мить і всі були готові здавати свою роботу. Але замовник й досі був відсутній. Сем, який подарував мені день у ролі моделі, запізнювався.

- Міс, на жаль, ми не можемо більше чекати, - гукнув мене фотограф. – Нам треба починати, доки сонце не піднялося вище.

- Так, звичайно, - глибоко зітхнувши, я стала на вказане чоловіком місце, і під його керівництвом приймала ту чи іншу позу.

- Так, добре, - промовив він, розтягуючи слова. – А тепер ліву руку опустіть трохи нижче, а праву – підніміть…

Спочатку позувати навіть із підказками було складно. Всі мої думки були про Сема. Я хвилювалась. Подарувавши фотосесію, Сем обіцяв прийти, підтримати мене і навіть скласти компанію. Але його все не було, хоч він завжди тримав своє слово та вчасно приходив на зустрічі. Мене все більше огортала тривога, а думки були нахабно захоплені можливими сценаріями, в яких я втрачала Сема остаточно та безповоротно.

- Міс, прошу Вас, зберіться, - вкотре гукнув мене фотограф і, підійшовши ближче, допоміг мені прийняти необхідну позу. - Ось, ліву руку ви ставите сюди, а праву закидаєте сюди.

Він мав рацію. Мені треба сконцентруватися саме на цьому моменті мого життя та отримувати задоволення. Адже сьогодні я навіть для самої себе була гарною, як ніколи раніше. Увага фахівців та їхнє захоплення мною приносили надзвичайне задоволення, і піднімали мою, нажаль, низьку самооцінку. Адже саме заради розуміння себе самої, своєї краси та самоцінності Сем і зробив мені такий подарунок.

Викинувши з голови усі погані думки, я переконала себе, що Сем міг затриматися через дорожній затор, і що він, нехай і спізнившись, але обов'язково приїде. І незабаром я нарешті почала сповна насолоджуватися процесом. Тоді навіть фотограф майже не підказував мені. Я сама приймала пози, що мені подобалися, дедалі більше розкриваючи себе справжню фотокамері. Та вже через годину мною поступово опановувала нетерплячість. Я дуже захопилася процесом і роллю моделі, й отримувала велике задоволення, коли навколо мене так само кружляли візажисти й стилісти, коригуючи непомітні для мене деталі. Але я з нетерпінням чекала на Сема, і з ще більшим нетерпінням хотіла, щоб він побачив, яка я зараз красива. Хотіла розділити з ним свої досягнення, розповісти йому, що і я нарешті побачила в собі те, що він бачив ще на самому початку.

І ось на горизонті з'явилося таксі, яке, спішно обганяючи попутні автомобілі, невдовзі зупинилося на узбіччі неподалік мене. Впізнати пасажира, що сидів на задньому сидінні, було зовсім не важко. Це чорне, як вугілля, скуйовджене волосся я впізнаю скрізь і всюди.

- Сем, - з полегшенням видихнула я ще до того, як відчинилися двері авто, і з нього дійсно вийшла найулюбленіша, найкраща та найнеймовірніша людина у моєму житті.

Попросивши фотографа про невелику перерву, я поспішила до Сема. У зім'ятій білій сорочці, що звисала навипуск поверх штанів, чоловік ледве йшов. Побачивши мене, він вимучено посміхнувся. Було помітно, як насилу та з болем давався будь-який рух його тіла. Але він все одно намагався впевнено йти до мене. Аж ось він зненацька впав, а я, скинувши з ніг туфлі на шпильках, ще швидше побігла до нього.

- Сем! Сем! – кричала я. - Ти мене чуєш, Сем?! – Немов підлетівши до чоловіка, я підняла його голову і поклала її до себе на коліна. - Лікаря! Покличте лікаря! – ніби не своїм голосом заволала я.

- Не треба, - ледь чутно промовив Сем хрипким, але все ще оксамитовим голосом. – Лікар не допоможе…

- Не кажи дурниць, - я намагалася оглянути чоловіка, вишукуючи причину його раптового знесилення. Але пошуки були марними: ні крові, ні ран чи бодай синців не було видно. Сем начебто був у порядку, такий же прекрасний, як Аполлон, без жодної вади. У той час, як його витягнуте обличчя з чітко вираженими вилицями і гострим носом було спотворене гримасою болю, а блакитні очі, обрамлені пасмами його вугільно-чорного волосся, були сповнені глибокого смутку і… радості. - Та покличте ж ви лікаря! Тут же людині погано! - все так само кричала я, не розуміючи байдужості оточуючих, а з очей у мене вже щосили лилися сльози.

- Лілі, - прошепотів раптом Сем. - Моя люба Лілі ... - Куточки його губ здригнулися, зігнувшись в усмішці, а рука, тремтячи від болю, потяглася до мого обличчя.

- Сем, я… - Через плач мені було важко щось казати. Мене огортало нерозуміння того, що відбувалося з Семом, і водночас я почала усвідомлювати, що це ймовірно останні наші з ним хвилини.

- Вибач, Лілі ... Вибач за цей біль, - сказав Сем, витираючи сльози з мого обличчя.