Продовження знайомства.

Я знову перевела погляд на, як з′ясувалося, Стефана.

- Що? – насмішкувато запитав він. - Пані Лариса дала вам підтвердження того, що я не маніяк і не психічно хворий, про що ви либонь встигли нафантазувати??

   А він таки не дурень, лише вдало прикидався. Але те, що він хамло і віслюк - це без сумніву.

- Добре, пане Стефане. Я Христина, хоча це ви теж уже знаєте. Отож, давайте мирно вирішимо ті питання, які вас непокоять, - я в примирливому жесті запропонувала йому сісти на лавку розбрату. - Пане Стефане, ви впевнені, що все, що було раніше вами оголошено стосується мене, тобто моєї квартири, моїх труб у ванній, може ви помилилися? - про гупання бегемота я тактично не згадувала, пробуючи розв'язати цю халепу і не погиркатися знову.

- А ви думаєте, пані Христино, - я акуратно присіла скраю лавки, а він розкинувся, закидаючи ногу на ногу і вичавлюючи із себе гиденьку посмішку, - що я, проживши в цьому будинку від народження, не знатиму, хто і в якій квартирі мешкає?

- Та звідки ж мені знати, скільки ви тут живете, я вас вперше бачу! Хоча я знайома майже з усіма сусідами! - здається мені, що більше я ніколи не релаксуватиму тут з кавою, тому що єдине, з чим ця лавка в мене асоціюватиметься – цей чоловік, від якого мені просто зараз  хочеться чкурнути якнайдалі!

- Добре, припустимо, ви мене не знаєте. Але ж ви є в загальній групі будинку? Чи хочете сказати, що я весь цей час, стільки разів писав і ввічливо просив вирішити проблему все-таки привида?

   Група, група... Я намагалася активно думати, про що мова, а він за кілька секунд протягнув мені телефон з відкритим чатом. Мене одразу осінило - група ОСББ, куди мене додали в перший же день, але я вимикнула звук і так жодного разу за ці місяці туди і не зазирнула. А зараз я читала більше десятка повідомлень, звернених до мене, де дійсно прохали полагодити чи то кран, чи труби, які були дуже гучними. І ходити тихіше мене теж просили. Дехто в групі навіть ставив емоджі, які сміються до сліз на його повідомлення. Що ж, тепер принаймні зрозумілі деякі фразочки підстаркуватих чоловіків про "добру вдачу і тяжку ходу", які вони мені кидали поза очі. Але, звісно, я цього всього і близько не знала, бо не бачила.

- Зараз ви скажете, що вимикнули повідомлення і не читали нічого?

- Так... - розгублено відповіла я повертаючи телефон.

- Припустимо. А чому на особисті повідомлення не відповідали?

- Я не відкриваю повідомлення від незнайомих людей, раптом щось небезпечне.

- Як зручно, еге ж?

- Ви зараз натякаєте, що я це все спеціально, щоб вас побісити чи що? - я роззлючено зиркнула в карі очі.

- Ви самі це сказали.

- Та ви великий маніпулятор, не вважаєте? Хоч вам і байдуже, але я скажу - ні, я це все не спеціально і про ваше існування, як і про те, що завдаю вам клопоту я не знала. Я з понеділка вирішу питання з краном. Незнаю, що вас там не влаштовує, але я нічого не помічала. Тим паче стіни...хоча стіни, до речі, такі собі. Єдиний плюс - можна послухати майстерну гру одного з наших сусідів. От на нього ви чомусь не скаржитеся! Ви ж теж маєте його чути! І я не думаю, що мій кран гучніший за його гру! І тим паче, що його музика лунає набагато довше, ніж я користуюся краном! Чи тут у вас спрацювали двоякі стандарти – музика – то приємно, а кран – то не таке мелодійне на слух? - я вже сумнівалася в адекватності того, що говорю, бо весь цей час мене гіпнотизували ці карі очі, які із ворожих в якийсь момент перетворилися на колір теплого какао.

- Ви сказали, що гра вам подобається? – я готова була до будь-якого запитання, окрім цього.

- Ну, так, дуже гарно і заспокійливо. Спочатку, звісно, на початку переїзду, це дуже бісило і я навіть в ті години йшла гуляти, щоб музика не діяла мені на нерви, а потім мені стало дуже подобатися. Тільки останнім часом чомусь гра припинилася.

- А хочете я вам скажу, пані Христино, чому гра припинилася? - знову вираз обличчя чоловіка став ворожим.

- Ччомуу? - злякано затинаючись перепитала я і вже десь глибоко всередині здогадувалася, якою буде відповідь.

- А все тому, люба моя сусідонько, - він піднявся і я підскочила за ним слідом, - що одна дуже нерозважлива дівчина псує спокій та натхнення піаніста своїми кранами і своїми гупаннями, збиваючи його з налаштування на гру! Востаннє попереджаю - розберіться з цим, - закінчивши він просто пішов до дверей під'їзду, викидаючи на ходу стаканчик. - І Христино, - він напівобернувся біля відчинених дверей, - дякую за високу оцінку моєї гри на роялі, в європейських театрах, де я виступаю такого безумовно не почуєш, але мені дуже приємно, дякую.

   Остання усмішка, яку він мені кинув здалася щирою, хоч його слова і були просякнуті сарказмом та іронією. Що ж, хотіла побачити сусіда – ось - будь ласка. Та ще й з багажем претензій, скільки в мене ніколи не було до всіх моїх колишніх разом взятих! Може в нього і жінок не було, бо цей чоловік геть не вміє спілкуватися з ними?! Все може бути, адже такий талант дійсно вартує купи витраченого часу, може єдині стосунки за все життя в нього і були лише з тим музичним інструментом.