Частина 5

   Квартира піаніста виявилася на диво меншою, ніж я очікувала. Все виконано у світлих кольорах, окрім кімнати, де був величний рояль. Вона була обставлена в темно-зеленій гамі, від чого складалося враження, що я перебуваю в лісовій оазі. Рояль – ось він - винуватець усіх цих подій, за які я мабуть маю бути вдячна. Видно було, що він активно експлуатувався, але й доглядали за ним так само ретельно.

- Христю, я готую каву? – пролунало з кухні.

- Так, давай каву, - я пішла на голос і шум кавомашини, перериваючи свої недоречні помисли. По дорозі мене зупинила картина, яка висіла на стіні – нескінченне лавандове поле на фоні чистого неба – я одразу уявила літній теплий вітерець і тягучий, насичений аромат квітів, який обіймає, наче кохана людина. Я так замріялася, що не помітила, коли ззаду підійшов Стефан.

- Красиво…

- Що? – я розгублено глянула на чоловіка.

- Картина кажу гарна.

- Так, дуже гарна, я обожнюю лаванду.

 Хоч він і говорив про картину, та його погляд весь цей час бігав по моєму обличчю, наче намагаючись віднайти там якусь одному йому відому відповідь. І я не втрималася.

- У мене щось на обличчі? – запитала я торкаючись пальцями своєї щоки.

- Ні, ні все ідеально.

- А чому ти тоді так дивився? – стало ніяково.

- Кава готова, пішли смакувати, - ми попрямували на кухню.

- Ого, яка в тебе весела кухня!

- Якщо під веселістю ти маєш на увазі тисячі різношерстих робіт моїх друзів, тоді так – це дуже весело. Особливо, якщо посеред ночі якась із картин вирішить впасти.

 Ми сіли за столик і я прийнялася розглядати всі ті картини на стінах. Значить він дійсно не жартував про друзів-художників з усього світу!

- Де ти весь цей час був? – нарешті я не витримала і задала питання, яке мене найбільше хвилювало – і чхати мені на гординю чи самоповагу, про яку торочать різні гуру і деякі з моїх знайомих.

- А ти помітила мою відсутність? – хитро запитав він.

- Складно не помітити, коли ніхто не грає за стінкою.

- А, ну так, - він похмурнішав чи мені здалося? – Я їздив за кордон до сестри в гості, - якщо до цього він постійно з усмішкою зазирав мені в обличчя, то тепер його очі не відривалися від кухлика з кавою. Дивно.

- Я щось не те запитала? – я намагалася зрозуміти, звідки така зміна.

- Все гаразд, Христю. Я тобі дещо привіз, - на мій подив Стефан підхопився і кудись помчав, щоб через кілька секунд шарудіння і грюкання вручити мені якийсь продовгуватий пакунок. – Відкривай, сподіваюся тобі сподобається, сестра сказала, що це найкращі і вона сама такими користується. До речі, картину, яка тобі сподобалася, з лавандою, вона створила.

 Я нічого не розуміла, але відкрила пакунок. Всередині були фарби. Ні, не просто фарби а найкращий і найякісніший набір фарб, які мали коштувати цілий статок!

- Дякую! Але навіщо? Вони ж коштують…

- Нічого не знаю, користуйся в задоволення і сподіваюся в скорому часі побачити ще кілька твоїх робіт. Чи може ти покажеш ті, що не були виставлені на твоїй кухні?

- Так, звісно, у мене ще є роботи, покажу, в будь-який час, коли захочеш, - я усміхнулася, коли Стефан знову сів за стіл навпроти мене і взяв кухлик з кавою до рук. І знову так дивиться, наче…незнаю. Підозріло він якось дивиться, і все тут. І ще й сестрі своїй про мене розповів...

- Слухай, Христю, а ти не хочеш прогулятися після кави? Мені дещо треба придбати в ТЦ, а ти б дуже допомогла з вибором.

- Та без проблем, я залюбки допоможу, - хоч я і мала ритуал щосуботи малювати, але сьогодні якось натхнення не йшло до малювання, тож, чому б і ні?

- Тоді я швиденько в душ, а ти почекай, почувайся, як вдома! Хоча ти і так майже вдома.