Частина 2

До обіду я дала собі право ще позлитися на нього, а потім пішла таки у ванну і зробила висновки, що він правий і з краном чи трубами щось не так - дійсно достатньо шумно. Мабуть я не звертала на таке увагу, бо до цього мені довелося пожити в гуртожитках, а там можна звикнути і не до такого. Щоправда безкоштовні концерти класичної музики там не давали, та все ж...

   Далі я пересилила свою гордість і написала, що він все ж правий стосовно крана і в понеділок приїде майстер. Він подякував.

   Стосовно моєї ходи я подумала, що він просто посміявся з мене, поки знову ж таки не стала помічати, що я дійсно тупаю не просто гучно, а так, наче хтось відбиває молотком м'ясо. Стало соромно. І я була майже за крок від вибачень, поки не пригадала, що він все таки мене образив і не мав права так спілкуватися, грубіян! І його концерти теж додають неприємностей сусідам, якщо вже на те пішло! В чому я й намагалася себе переконати, коли вийшла за продуктами під вечір і перестрівши кількох сусідів, ненав'язливо запитала про їх ставлення до гри нашого відомого піаніста. Як не дивно, але всі як один хвалили його гру і казали, що пишаються, що саме в нашому будинку виростала майбутня зірка!

   Слова про зірку були сказані не просто так і в пошуках додаткової інформації я полізла, куди? Правильно в гугл. І знайшла. Мартинюк Стефан Лук'янович - відомий український піаніст, 1995-го року народження, в його репертуарі композиції мало не всіх світових знаменитостей і щороку він їздить у всесвітнє турне, де його з почестями приймають в кожному залі будь-якої країни і бла-бла-бла. Грає тільки класику, але було кілька перформансів, де він виконував відомі популярні українські і світові хіти за фортепіано.

То він дійсно зірка. А ще пишуть, що він раз в місяць виступає в нашому театрі. Треба відвідати таке чудо. Тільки я про це подумала, як за стіною почулися перші звуки Шопена. Так, я вже розрізняла деяких авторів і їх твори! От до чого мене довело життя у цій квартирі! Наступні кілька годин я просто лежала і всотувала в себе ці прекрасні звуки. І засинаючи десь під "Місячну сонату" я зловила себе на думці, що скучала за його грою.

   В понеділок я взяла вихідний і півдня промучалася з майстром, паралельно переписуючись із сусідом, щоб уточнити чи чує він щось чи ні. Потім я не стрималася і пішла тарабанити йому в двері. Коли він шоковано відчинив, перше, що кинулося в очі - його кудлатість, яка змусила кутики моїх губ затремтіти, стримуючи усмішку. І жодної колючості. Я його потягнула в свою квартиру, а на слова, що він не замкнув свої двері я відмахнулася, що найцінніше вони все одно не витягнуть. Він знову дивно глянув на мене і я поспішили пояснити, що говорю про його фортепіано, піаніно, рояль чи що там в нього – я все одно не розбираюся. Виявилося рояль. З появою Стефана в моїх апартаментах діло пішло набагато швидше і вже через півгодини я оплатила роботу майстра і зачинили за ним двері.

- А ви?.. - я здивувалася присутності сусіда, який нікуди не поспішав.

- Та я, як би... - це він мав присоромлений вигляд чи мені здавалося?

- Щось не так?

- Я хотів би вибачитися, - він нарешті поглянув на мене і я не побачила на його обличчі насмішки, як і не було в його голосі колишньої саркастичності.

- З вами щось сталося? - я не вірила і очікувала підступу.

- Я справді щиро перепрошую! На мене тоді щось найшло!

- Тобто, ви хочете сказати, що тоді не самі ціленаправлено мене ображали словами зі свого рота, а на вас щось найшло? Може той...Біс попутав? - подала я по-змовницьки пошепки і засміялася.

- Ні, Христино, який біс, то все я сам, я винен, вибачте мене будь ласка, я зірвався, я не мав таке казати вам, справді, я дуже шкодую! Особливо про вашу ходу дуже соромно! Вибачте, у вас зовсім не така хода! Я дуже картаю себе! Я ж міг нормально поговорити, пояснити, але я не міг кілька днів грати і в результаті страждав від безсоння. І я думав, що ви спеціально мене бісите і ще й ігноруєте мої повідомлення. Так, знаю, що це не виправдання, та все ж... Вибачте ще раз!

- Так, ви праві, це не виправдання. Але вам пощастило, що я не вмію довго тримати зла. Тому пропоную випити примирливий лавандовий чай і стати нарешті добрими сусідами, а не ворогами.

- Все, що ви побажаєте, я все зроблю, аби відбілити свою репутацію хорошого сусіда. І людини.

- Тоді давайте на ти? Ми ж сусіди, - запропонувала я, коли ми прийшли до кухні і я ставила чайник.

- Добре, я тільки за, - усміхнувся чоловік.

- Тоді, Стефане, - його погляд враз перемкнувся з вивчення кухні знову на мене і здавалося почав гіпнотизувати, - зіграй сьогодні щось не класичне, але щось приємне, - попрохала я продовжуючи гру в дивоглядки. При більш яскравому кухонному світлі я роздивилася детальніше його обличчя: ось пухнасті вії, наче в одної з ляльок, якими я колись гралася в дитинстві, ось - ніс з невеличкою горбинкою, красиві гострі вилиці, легка щетина, яка тільки додавала йому мужності і містичної харизматичності, а ось - пухкі рожеві губи...

   Клацнув чайник, виводячи мене з трансу. О, боже! Я що дійсно дивилася на його губи??! Я швиденько наливала чай, ця тиша напружувала. А він, куди дивився в цей час він? Він же не помітив мій погляд? Та я й не довго дивилася. Якщо й помітив, то нічого тут такого немає. То випадково. Ага, якщо випадково, то чому я зараз почервоніла, га? Ото я влипла...

- Я наступного разу принесу тобі лавандового меду до чаю, дуже смачний, - Стефан нарешті подав голос, фух. Так стоп, він сказав наступного разу?..

- Дякую, було б дуже мило, - я спрямовувала погляд куди завгодно, тільки не на нього, вдаючи, що зайнята розставлянням чашок і печива.

- Я тут помітив у тебе картини. Дуже гарні. Ти малюєш? - добре, що він змінив тему і я змогла розслабитися.

- Так, пишу, це в мене хобі для душі, так би мовити, - я підняла на нього очі - все наче як і було, нічого дивного чи незвичного, Стефан просто розглядає мої роботи, які я зсунула в куток кухні…