Глава 6

Наступного ранку я прокинулася в дивно хорошому настрої.

І це вже було підозріло.Зазвичай понеділки викликали в мене приблизно ті ж емоції, що й рахунки за квартиру або повідомлення від банку.

Але сьогодні все було інакше.

Можливо, справа була в тому, що я нарешті звикала до роботи.

А можливо, причина була зовсім іншою.І про цю причину я вперто забороняла собі думати.Тому що вона мала карі очі, спокійну усмішку і занадто часто з'являлася в моїх думках останні кілька днів.

Я саме наливала собі каву на кухні, коли телефон сповістив про новий лист від керівництва.Сьогодні всіх співробітників збирали на нараду.

Чудово.

Ніщо так не прикрашає ранок, як годинна нарада про те, що можна було написати одним повідомленням.До офісу я приїхала навіть трохи раніше.І одразу зрозуміла, що день не задався.Моє робоче місце було зайняте.

Я завмерла.

На моєму кріслі сидів якийсь незнайомий чоловік років сорока і спокійно переглядав документи.

— Перепрошую.

Він підняв голову.

— Так?

— Це моє місце.

— Тимчасово ні.

— В сенсі?

— Мене перевели сюди на кілька днів.

Я мовчки дивилася на нього.Потім на своє крісло.Потім знову на нього.Мені вже не подобався цей день.

За пів години з'ясувалося, що через реорганізацію кілька співробітників пересадять в інші відділи.І мене теж.Саме тоді я дізналася, що моє нове місце буде біля бухгалтерії.Біля бухгалтері.Тих самих людей, з якими я вже встигла посваритися.Двічі.

— Це якийсь жарт? — не витримала я.

— Ні, — спокійно відповів Денис.

Я повернулася до нього.

— Це дуже погана ідея.

— Чому?

— Бо вони мене ненавидять.

— Не перебільшуй.

— Вони буквально замовкають, коли я проходжу повз

— Можливо, просто працюють.

— Денисе.

— Олесю.

— Це не смішно.

— А мені смішно.

Я звузила очі. Він спокійно дивився у відповідь.І це дратувало це більше.Тому що він навіть не намагався сперечатися.

Просто стоял і дивився як баран на нові ворота.

—Добре!Добре! Якщо вони почнуть мене вбивати то це буде на твоїй совісті 

—Домовилися

Я різко розвернулася і пішла. І тільки як зайшла за поріг коридору, зрозуміла що справді образилася 

По-дурному

По-дитячому

Але образилася

Весь день пройшов жахливо.

Усе дратувало.

Комп'ютер зависав.

Принтер не працював

Кава закінчилася ще до обіду.

А під вечір одна з папок просто розсипалася в мене в руках.

І саме тоді в кабінет зайшов Денис.

— Чудовий день?

Я підняла голову

—Іди заховайся васіліса 

— Настільки добре?

— Денисе.

—Що?

— Якщо ти зараз не підеш, я кину в тебе степлером.

— Не кинеш.

— Перевіримо?

Він засміявся.І це стало останньою краплею.

— Ти завжди такий!?

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Який?

— Спокійний.

— Це погано?

— Іноді так.

— Чому?

— Бо ти навіть не розумієш, коли людина злиться.

Запала тиша.

Несподівано довга.

Я відразу пошкодувала про свої слова.Тому що Денис уже не сміявся.Він просто дивився на мене.Серйозно.

— Думаєш, не розумію?Я опустила погляд.

— Не знаю.

— Розумію.

Його голос звучав тихо.

Спокійно.

Але чомусь саме це змусило мене відчути себе винною.

— Просто не завжди показую це.

Я нічого не відповіла.Вперше за довгий час.І раптом зрозуміла, що майже нічого про нього не знаю.

Бачу його щодня.Сперечаюся з ним.Жартую.Злюся.Але не знаю.Взагалі.Можливо тому що ніколи не намагалася дізнатися.

— Вибач.

Слово вирвалося саме.Я навіть не встигла його зупинити.Денис здивовано підняв брови.

— Що?

— Не звикай!

Його губи сіпнулися.

— Пізно.

— Не будь нахабним.

— Постараюся.

І вперше за день я усміхнулася.Зовсім трохи.Але цього вистачило.Тому що Денис теж усміхнувся.І на диво світ не завалився.Хоча ще вчора я була впевнена, що саме так і станеться.

Я вже збиралася нарешті піти додому, коли погляд упав на годинник у правому нижньому куті екрана.

Дев'ятнадцята двадцять сім.

Я завмерла.

Потім повільно озирнулася.Офіс був майже порожнім.Десь далеко горіло кілька ламп, але більшість людей уже давно розійшлися по домівках.

— Чорт.

— Щось сталося?

Денис усе ще стояв біля мого столу.Я схопила телефон.

На екрані світилися три пропущені дзвінки від Маринки.Ще один від мами.І повідомлення від власниці квартири.

— Ні. Тобто так. Я мала піти ще годину тому.

— Тоді чому сидиш?

— Бо через одного дуже розумного чоловіка я цілий день була зла і не помітила як пролетів час.

— Це звучить як не моя проблема.

Я закотила очі.

— Це абсолютно твоя проблема.

— Не доведено.

— Суд визнав тебе винним.

— Адвокат протестує.

— Відхилено.

Денис тихо засміявся.

Я неохоче усміхнулася у відповідь.

Дивно.

Ще кілька днів тому мені здавалося, що ми не можемо провести поруч і п'яти хвилин без сварки.А зараз було... легко.Наче ми знали одне одного набагато довше.Я швидко вимкнула комп'ютер і почала складати документи в сумку.У приміщенні стояла вечірня тиша.Та сама, яка буває лише в офісах після робочого дня.Коли дзвінки замовкають.Коли ніхто нікуди не біжить.Коли величезне приміщення раптом стає майже порожнім.

— Тебе хтось чекає вдома?

Питання пролунало несподівано.Я підняла голову.

— Ні.

— Хлопця немає?

— А тебе це хвилює?

— Цікаво.

— Небезпечна відповідь.

— Чому?

— Бо після таких слів дівчата починають щось собі вигадувати.

— А ти вже вигадала?

Я відкрила рот.І одразу закрила.Нахабний.Просто неймовірно нахабний.

— Бувай, Денисе.

— Це не відповідь.

— А ти її не отримаєш.

Він переможно усміхнувся.Наче вже знав щось, чого не знала я.І це чомусь нервувало.Ми разом вийшли з офісу.Ліфт повільно спускався вниз.Навколо було тихо.Занадто тихо.Я дивилася на цифри поверхів і намагалася не думати про те, що Денис стоїть буквально за пів метра від мене.На диво, саме він порушив мовчання.