Глава 5

Корпоратив закінчився майже о десятій вечора. До цього моменту я вже сто разів пошкодувала, що не придумала собі якусь геніальну причину втекти раніше. Голова трохи гуділа від музики, ноги боліли через каблуки, а усміхатися людям, яких ти бачиш третій раз у житті, виявилося набагато важче, ніж мені здавалося.

Я стояла біля гардероба й намагалася витягнути свій плащ із купи чужих речей, коли раптом погасло світло.

Не повністю. Просто на кілька секунд.

Люди навколо здивовано загомоніли, а потім освітлення повернулося назад.

— Прекрасно, — пробурмотіла я.— Саме цього мені не вистачало для щастя.

Нарешті знайшовши свій плащ, я вислизнула на вулицю.

Повітря було прохолодним і свіжим.Після задушливого залу це було справжнім порятунком.Я вдихнула на повні груди й подивилася на темне небо.Десь далеко світилися вікна багатоповерхівок, а на мокрому асфальті відбивалися ліхтарі.

Мені раптом стало добре.

Тихо.

Спокійно.

Без людей.

Без музики.

Без необхідності підтримувати розмову.

Я вже дістала телефон, щоб викликати таксі, коли почула знайомий голос.

— Ти серйозно збираєшся їхати додому сама?

Я заплющила очі.

Звісно.

Хто ж іще.

Повернувшись, я побачила Дениса.

Він стояв за кілька кроків від мене, засунувши руки в кишені темного пальта.Його волосся трохи розтріпав вітер, а на обличчі була та сама спокійна усмішка, яка останнім часом почала мене нервувати набагато сильніше, ніж мала б.

— Ні, Денисе.Я вирішила залишитися тут до ранку.

— Дотепно.

— Дякую

— Це був сарказм.

— А це була моя відповідь.

Він фиркнув і похитав головою.І чомусь я вперше подумала, що сміється він дуже гарно.

Ця думка мені зовсім не сподобалася.Настільки не сподобалася, що я одразу переключила увагу на телефон

Таксі показувало очікування дванадцять хвилин.

Чудово.

Просто чудово.

Саме стільки часу треба, щоб Денис встиг довести мене до сказу.

— Довго чекати?Я глянула на нього.

— Тобі не все одно?

— Цікаво.

— Чому?

— Бо я нормальна людина.

Я мало не засміялася.

— Ти?

— Сам здивований.

На секунду між нами запала тиша.Не незручна.

Просто тиха.

І раптом я зрозуміла, що за весь вечір це перша розмова, під час якої мені не хочеться сперечатися.

Може, я просто втомилася.

Може, справа була в прохолодному вечірньому повітрі.

А може, Денис справді не був таким уже нестерпним, як мені здавалося.

Ця думка налякала мене навіть більше, ніж подобається визнавати.

— Знаєш, — раптом сказав він, дивлячись кудись уперед, — коли ти прийшла на роботу, я був упевнений, що ти звільнишся за тиждень.Я різко повернула голову.

— Що?

Він усміхнувся.

— Ти постійно сперечаєшся.

— Це називається відстоювати свою думку.

— Ти двічі посварилася з бухгалтерією.

— Вони були неправі.

— Із відділом закупівель теж.

— Вони теж були неправі.

— І з охоронцем.

— Він дивився на мене так, ніби я злочинниця.

— Бо ти намагалася пройти через службовий вихід.

— Я заблукала.

Денис засміявся.

І я зненавиділа той факт, що мені захотілося засміятися разом із ним.

Телефон завібрував у руці.Таксі приїхало.Я навіть відчула легке розчарування.Що було дуже дивно.

— Моя машина.

— Бачу.

— Ну тоді бувай.

— Бувай, Олеся.

Я вже зробила кілька кроків, коли почула його голос знову.

— До речі.

Я озирнулася.

— Що?

— Ти сьогодні справді гарно виглядала.

Мені знадобилася ціла секунда, щоб зрозуміти почуте.

Ще одна— щоб відчути, як теплішають щоки.

А ще через мить Денис уже розвернувся й пішов до своєї машини, ніби щойно не сказав нічого особливого.

А я стояла посеред парковки й дивилася йому вслід.

І вперше за весь час знайомства зовсім не знала, що відповісти.