Глава 4

Корпоративи вигадали люди, які ненавидять інших людей.

Я була впевнена в цьому вже хвилин двадцять.

Навколо грала музика.

Хтось сміявся.

Хтось фотографувався біля фотозони.

Хтось уже встиг випити достатньо, щоб називати всіх своїми найкращими друзями.

А я сиділа за столиком біля вікна і повільно доїдала третій шматочок чізкейка.Не тому що була голодна.А тому що не знала куди себе подіти.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе сюди привезли силою.

Я підняла голову.

Максим поставив на стіл склянку соку й сів навпроти.

— Можливо так і було.

— Брехня.

— Докази?

— Ти б уже десять разів поскаржилася.

Я фиркнула.

Максим виявився надто спостережливим.

Іноді це дратувало.Іноді — ні.

— Якщо чесно, — сказав він, — я думав, що ти більш товариська.

— Це образа?

— Це спостереження.

— Я товариська.

— Ні.

— Так.

— Ти ховаєшся біля вікна.

— Я насолоджуюся краєвидом.

—Третій шматок торта теж частина краєвиду?

Я повільно відсунула тарілку.

— Не лізь.

Максим засміявся.І саме в цей момент я помітила його.

Денис стояв біля барної стійки.

Темна сорочка.

Закочені рукави.

Спокійний вираз обличчя.

Навколо нього зібралися люди з компанії.

Хтось щось розповідав.

Хтось жартував.

Хтось просив поради.

І мене раптом вразила одна дивна річ.

Усі поруч із ним почувалися комфортно.

Наче він був тим самим другом, якому можна подзвонити серед ночі.

Дивно.

Бо мене він переважно дратував.Наче відчувши погляд,Денис повернув голову.Наші очі зустрілися.Лише на секунду.Але цього вистачило.Я різко подивилася в інший бік.

— Ого.

— Що?

— Нічого.

Максим хитро посміхнувся.

— Абсолютно нічого— Кажи вже.— Ти дивилася на Дениса.

— І що?

— Нічого.

— Максим.

— Добре. Просто цікаво.

— Що цікаво?

— Чому ти дивишся на нього так, ніби хочеш його вбити.

Я замислилася.

— Бо іноді хочу.

— Ага.

— Що "ага"?

— Нічого.

Мене починала дратувати ця розмова.Тому я піднялася зі стільця.

— Я зараз повернуся.

— Куди?

— За повітря

— Усередині приміщення?

— Максим.

— Мовчу.

Я вийшла на балкон.Вечірнє повітря приємно охолоджувало шкіру.Унизу мерехтіли вогні міста.Машини рухалися вузькими стрічками світла.Звідси все виглядало таким маленьким.Навіть проблеми.Я сперлася руками на поручні.І вперше за довгий час відчула спокій.

— Ховаєшся?

Я заплющила очі.

Звісно.

Звісно це він.

— Ні.

— Брешеш.

Я обернулася.

Денис стояв за кілька кроків від мене.

У руках тримав чашку кави.

Знову.Серйозно.Здається, ця людина складалася на сімдесят відсотків із кави

— А ти переслідуєш мене?

— Це мій корпоратив.

— І мій теж.

— Справедливо.

На кілька секунд запала тиша.

Дивна.

Незручна.

Не така, як зазвичай.

— Тобі тут не подобається? — раптом запитав він.

— Що?

— Корпоратив.

Я знизала плечима.

— Не люблю великі компанії.

— Чому?

— Бо треба розмовляти з людьми.

— Це жахливо.

Я глянула на нього.Він ледь усміхався.І несподівано для себе я теж посміхнулася.

Трохи.

Ледь помітно.

А потім зрозуміла, що це сталося, і швидко відвернулася.

Ні.

Ні-ні-ні.

Мені не можна звикати до його усмішок.

Це небезпечно.

Дуже небезпечно.

Особливо коли він дивиться так уважно, ніби намагається зрозуміти кожну твою думку.

І чомусь саме в ту мить мені здалося, що наші нескінченні сварки тільки починаються.