Глава 3

До кінця робочого дня залишалося трохи більше години, а я вже була готова підписати будь-який документ, де буде написано, що мені дозволяється піти додому раніше.

Перший тиждень на новій роботі виявився зовсім не таким, як я собі уявляла.

Коли я закінчувала університет, мені здавалося, що доросле життя виглядатиме інакше. Серйозні люди в дорогих костюмах, важливі зустрічі, цікаві завдання.

Насправді ж половину дня я відповідала на листи, шукала загублені документи і пояснювала клієнтам одне й те саме по три рази.

Я потерла очі й потягнулася до чашки кави.

Порожня.

Чудово.

Саме те, що потрібно людині, яка ледве тримається на ногах.

За вікном повільно темніло. Великі панорамні вікна офісу відбивали світло ламп, і місто за склом здавалося зовсім іншим світом.

На мить я зависла, дивлячись униз на вулицю.

Люди поспішали додому.

Хтось ніс пакети з магазину.

Хтось говорив по телефону.

Хтось сміявся.

І раптом мені стало трохи сумно.

Можливо, через втому.Можливо, через те, що останнім часом усе моє життя складалося лише з роботи й квартири.

— Ти так дивишся у вікно, ніби плануєш втечу.

Я здригнулася.

Максим.

Він поставив на мій стіл нову чашку кави й усміхнувся.

— Я тебе налякав?

— Трохи.

— Вибач.

— Нічого.

Я взяла чашку в руки.

Тепла.

Запах кави одразу трохи покращив настрій.

— Ти рятівник.

— Я знаю.

— Скромність у тебе відсутня.

— Зате почуття гумору присутнє.

Я мимоволі засміялася.За цей тиждень Максим став єдиною людиною в офісі, з якою мені було легко.

Він ніколи не ставив зайвих запитань.

Не ліз у душу.

Не намагався справити враження.

Просто був поруч.

Іноді цього достатньо.

— До речі, — сказав він, сідаючи на край сусіднього столу.— У нас сьогодні корпоратив.

Я застогнала.

— Ні.

— Так.

— Я не люблю корпоративи.

— Ніхто не любить корпоративи.

— Тоді навіщо вони існують?

— Щоб люди могли безкоштовно поїсти.

Тут він мав рацію.

Я задумливо подивилася на нього

— Там буде їжа?

— Дуже багато.

— Я вже люблю корпоративи.

Максим засміявся.

Саме в цей момент двері кабінету відчинилися.

І в офіс увійшов Денис.Я не знала чому, але кожного разу, коли він з'являвся поруч, атмосфера ніби змінювалася.Можливо, справа була в тому, що він тримався впевнено.Можливо, в тому, що всі навколо одразу звертали на нього увагу.

А може, просто в його погляді.

Спокійному.

Уважному.

Небезпечно уважному.

Він щось обговорював із керівником відділу, але на секунду перевів погляд у наш бік.

І чомусь саме в цю секунду Максим нахилився ближче до мене.

— До речі, ти сьогодні гарно виглядаєш.Я кліпнула.

— Що?

— Кажу, сукня гарна.

— А.

Я відчула, як щоки трохи потепліли.

— Дякую.

— Нема за що.

Усе тривало буквально кілька секунд.Нічого особливого.Але коли я випадково підняла голову, то зустрілася поглядом із Денисом.Він дивився прямо на нас.

Спокійно.

Без усмішки.

І чомусь мені раптом стало ніяково.

Дуже дивне відчуття.

Наче мене зловили на чомусь, чого я сама не розуміла.Через мить він уже відвернувся і продовжив розмову.Але дивне відчуття залишилося.І чомусь до самого вечора я ще кілька разів ловила себе на думці про його погляд