30. Епілог

Марта
Двері в будинок рипнули тихо, майже беззвучно. Я напружилась, відчуваючи щось погане. В кухню увійшов Данило, в руці він міцно стискав папку так, що аж пальці побіліли, а коробку з тортом він тримав другою рукою, обережно, але якось механічно. Погляд був прикутий десь до стіни, він навіть не помітив мене одразу. Я неймовірно напружилась, поставила чашку з недопитим чаєм на стіл підозрюючи сталось найгірше.
Данило завжди заходив у будинок із шумом. То кидав ключі на тумбочку, то щось говорив ще з порога, то сперечався з Назаром по телефону через якусь дурницю. Навіть коли мовчав, у ньому все одно була якась енергія. А зараз він був неприродно тихим.
— Не взяли? — запитала я, коли пауза затягнулася надто довго.
— Взяли...
— Тоді чому ти такий сумний? — з посмішкою на вустах промовила та міцно обійняла хлопця, який стояв у порозі, чорний, немов грозова хмара.
— Робота в столиці!
— І? — не розуміла, куди веде Данило.
— Як ми будемо?.. На відстані?
— Так, як і більшість. Я буду навчатись, а ти втілювати свою мрію в життя!
— Я сказав, що хочу подумати...
— Для чого! Їдь, це не обговорюється. Ти маєш їхати туди, куди тебе тягне. Якщо залишишся тут зі мною, ти ніколи мені не пробачиш, що прогавив такий шанс... А ми... все з нами буде добре. Я на вихідні буду тебе чекати або ж буду приїжджати до тебе...
— А якщо ти закохаєшся в когось?
— Ще один такий гітарист-терорист не народився! — з посмішкою на вустах промовила я, пригадуючи, як рік назад все почалося з двох сусідніх кімнат у гуртожитку та гітари в руках цього хлопця. — Ніколи не буду шукати іншого. У моєму серці є місце лише для тебе! — з викликом промовила я та скуйовдила його відросле волосся.
— Ти не боїшся, що наші стосунки не витримають перевірку відстанню?
— Боюсь.
— Тоді чому ти так спокійно наполягаєш, щоб я їхав?
— Бо боюся одного дня зрозуміти, що саме через мене ти відмовився від мрії.
— Марто... — промовив Данило, беручи мої щоки в свої теплі долоні. В його погляді була ніжність та любов. Одна рука впевнено лягла мені на талію, а іншою він прибрав пасмо волосся з мого обличчя. — Я тобі уже казав, яка ти у мене неймовірна?
— Так, але я не відмовлюсь від ще одного разу, — з посмішкою промовила я, цілуючи його в губи ніжно та коротко.
— Як я буду в столиці без тебе?
— Я зроблю усе, щоб часу сумувати у тебе не було. Буду приїжджати до тебе раз у тиждень і буду ховати твої медіатори!
— Марта!
— Ну а що? Буду робити усе, щоб ти не сумував.
— А музику я як буду створювати?
— Весело...
— Голубки, ми, я так розумію, зарано прийшли? — несподівано за нашими спинами пролунав веселий голос Ані, і ми повернулися в бік коридору, в якому стояли усі наші друзі в повному складі, святкувати закінчення навчання та для когось початок нового етапу життя.
— Ні, ви саме вчасно. Ми тут з Данилом плани на майбутнє строїмо, йому запропонували роботу в столиці.
— Ого, то це ж круто, — поплескав Назар по плечу Данила на знак підтримки.
— Так, це безперечно успіх. Не втрачай цю можливість.
— І я йому про це кажу, а він ще думає!
— Данило, ти не звик до мене дослухатися, але цього разу послухай. Не втрачай таку можливість. Якщо між вами з Мартою справді все серйозно, відстань вам не завадить. Буде непросто, але ви якось впораєтесь. А зараз просто зроби те, про що потім не шкодуватимеш, — з усією тією правильністю промовив Макс та обійняв Христину за талію.
— Дякую, друзі, за вашу підтримку, але для себе я уже прийняв рішення.
— І? — протягнула Аня, цікавлячись остаточним рішенням.
— Я погоджусь.
— Супер! Це необхідно відсвяткувати! — вигукнув Артем, тягнучи з тарілки шматок ковбаски.
Всі весело про щось гомоніли, а я лише дивилася на Данила й не могла стримати усмішки. Десь глибоко всередині все одно залишався страх. Я знала, що легко не буде. Ми звикли бачити одне одного щодня, сперечатися через дрібниці, миритися, знову сваритися, а тепер між нами будуть кілометри. Але десь глибоко всередині була впевненість — ми вистоїмо...
***
Вогонь голодно поїдав дрова, освітлюючи бісєдку, яка за короткий час побачила стільки теплих, затишних вечорів, що перерахувати на пальцях однієї руки було неможливо. Чула стільки щирого сміху, що розвіював вечірню тишу. Відчувала запах свіжого, ароматного шашлику.
Я подивилась на друзів, які похитувалися в такт пісні, що ехом розходились від струн гітари Данила. Ще рік тому я була готова зробити все, аби ця гітара замовкла. А тепер не могла уявити вечора без її звуку.
Та усвідомила одну річ: іноді найбільше щастя приходить у наше життя саме тоді, коли ми спочатку хочемо від нього позбутися.
Не сумуй і не шкодуй,
а краще швидше пригорнись до мене
й будь, як і раніше, лише моєю.
Не відпускай мою руку,
нехай між нами кілометри,
я все одно знайду дорогу до тебе.
Не сумуй і не шкодуй,
бо все, що наше, не зникає.
Я повернуся до тебе знову,
бо серце лиш тебе кохає.
— Це неймовірно, — прошепотіла я, коли останні акорди стихли.
— Можливо, ти хотіла сказати, що це жахливо? — піддьоргнув мене Данило, на що я злегка штовхнула його в плече.
— Левицький, ти нестерпний!
— Я тебе теж кохаю, — прошепотів прямісінько в губи цей нестерпний, але такий коханий гітарист-терорист.
Колись я мріяла лише про одне — щоб мій сусід перестав грати на гітарі. Тепер я знала: найстрашніше було б одного дня її не почути.

P.S.  Дорослі рішення молодих людей потребують довіри, підтримки та дорослішання.
Сподіваюся, історія Марти та Данила викликала у вас усмішку на вустах, подарувала трохи тепла.❤️