29. Повернення

Марта
За столом панувала атмосфера Різдва — легка та невимушена. Розмова йшла легко, одночасно про все на світі. Хтось згадував смішну історію, хтось сперечався через дрібницю, а хтось просто вставляв свої п'ять копійок, після чого за столом лунав черговий сміх.
Данило за лічені дні увійшов у сім'ю без труднощів чи перепон, чим я неабияк була здивована та рада. Ще зовсім недавно він був просто хлопцем із сусідньої кімнати, який виводив мене з себе своєю гітарою, а тепер сидів за нашим столом, слухав розповіді бабусі й навіть сперечався з татом про щось, що я вже давно перестала розуміти.
На столі стояло дванадцять страв, як заведено з давніх-давен. Кутя займала почесне місце, поруч стояли вареники, голубці, узвар та інші страви, які мама й бабуся готували майже весь день.
У повітрі витав запах свіжої ялинки, змішаний із ароматами домашньої їжі та теплого воску від свічок. У кутку стояв дідух — символ свята, який бабуся сплела після жнив із колосків пшениці. Поруч із ним мерехтіли маленькі вогники гірлянди, відкидаючи на стіни м'які відблиски.
За вікном уже давно стемніло. Сніг повільно падав на подвір'я, вкриваючи все навколо білим покривалом. Мороз малював на склі химерні візерунки, а всередині було настільки тепло, що зовнішній холод здавався якимось далеким і зовсім неважливим.
Я дивилася на всіх за столом і раптом усвідомила, наскільки сильно люблю саме такі вечори, теплі та затишні.
Після вечері, коли всі розійшлися по кімнатах, я вийшла на вулицю. Холодне повітря обдало мої щоки. Двері за плечима рипнули, і на порозі з'явився Данило. На мої плечі лягла тепла куртка тата.
— Холодно. Ще не вистачало, щоб ти захворіла, — промовив хлопець та обійняв мене зафіксовуючи у міцних тенетах.
— Данило, твої слова вчора... Ти справді хочеш стати частиною мого світу?
— Так, Марто, я хочу стати частиною твого світу. Так, вчора трішки перебрав, але сьогодні я кажу щиро. Марто, чи дозволиш ти мені бути поруч, попри усі незгоди?
— А якщо тобі не сподобається мій світ?
— Я його уже бачив, і мені подобається геть усе, що його наповнює.
— Навіть гірка? — з посмішкою запитала я, прикриваючи долонею рот.
— І вона також!
— Але ж ти розумієш, що після цього усе зміниться? Жодних суперечок через гітару, душ... і ти не будеш згадувати мені медіатори.
— А я що, згадував?
— Та ні... — невпевнено протягнула я. — У нашій війні переможців не буде?
— Як це не буде? Кожен виграв набагато більше, ніж ми могли мріяти.
Губи Данила накрили мої в ніжному поцілунку. На мить я завмерла, ніби все ще не могла повірити, що це справді відбувається. Ще зовсім недавно ми сперечалися через кожну дрібницю, ділили територію у ванній, воювали через музику та медіатори, а тепер стояли посеред засніженого подвір'я й нарешті перестали вдавати, що між нами нічого немає.
Мої руки обвили його шию. Я відчула тепло його долонь на спині, яке крізь одяг здавалося майже гарячим після морозного повітря. Поцілунок був коротким, але таким справжнім, що хотілося зупинити час хоча б на кілька секунд.
***
Данило
Тиждень пролетів непомітно за легким спілкуванням у колі сім'ї, жартами та атмосферою Різдва. Я відчував те сімейне тепло та затишок, яких мені так не вистачало.
— Обов'язково приїжджай ще разом із Мартою! — промовила мама Марти, і я кивнув на знак згоди.
— Тільки обов'язково попередьте про ваш приїзд — я баню затоплю!
— Я думаю, що ми ще не раз приїдемо, — з посмішкою на вустах промовила Марта, ковзнувши поглядом по мені.
— Не такий він уже безтолковий, як я думала відразу! — невимушено вимовила Любов Володимирівна.
Я посміхнувся такому компліменту від жінки. Здається, це максимум, на який вона спроможна.
— Ти на наступний раз, як приїдеш до нас, можеш, будь ласка, взяти приставку... — невпевнено почав Рома.
Я легко посміхнувся та запитав:
— Які касети до приставки брати
— Візьми «Маріо» та «Танчики»!
— Обов'язково, коли ми до вас знову приїдемо, я їх привезу.
— Не забудь! — серйозно попередив Рома.
— Не забуду.
Біля хвіртки я востаннє повернувся до будинку і відчув гіркоту прощання. Канікули добігають кінця, а повертатися в місто зовсім не хотілось.
— Щасливої дороги! — підійшов Андрій Петрович й потиснув мені руку.
— Дякую вам за все.
Чоловік кілька секунд дивився на мене, а потім поплескав по плечу.
— Та за що дякувати? Приїжджай.
Без вагань, із щирістю в кожному слові, промовив чоловік так, ніби я уже був частиною їхньої сім'ї.
А я пригадав купу дров, баню, ялинку, сміх Роми та багато іншого.
Ще тиждень тому я навіть не знав, що існує цей будинок. А тепер залишав його з дивним відчуттям, ніби залишаю частину себе.
Марта сіла поруч, і я взяв її за руку — теплу та таку рідну. Автобус рушив з місця, а я ще довго дивився у вікно, поки знайома вуличка не зникла за поворотом. Раніше я думав, що дім — це місце, куди ти повертаєшся. Тепер зрозумів: іноді дім — це люди, до яких тобі вже хочеться повернутися.