28. Гірка

Данило
— Людина, яка обирала місце розташування гірки, правила техніки безпеки в очі хоч колись бачила?
Окинув ще раз поглядом цей заслужений спуск, в кінці якого відкривалася центральна дорога села, по якій ми з Мартою йшли першого дня, як приїхали в село. А якщо машина буде їхати, як гальмувати? Ще й цей атракціон в один кінець. Перевів голову назад і поглянув на цвинтар, що знаходився за моєю спиною. Напевно, щоб нести далеко не довелося...
— А якщо серйозно, який геній зробив на цьому місці гірку?!
— Ох, Данило, не будь таким правильним, ти що, ніколи не був на цвинтарі? — не заспокоювався Рома, доводячи мені свою точку зору.
— Був!
— От бачиш, значить, знаєш, що на цвинтар після обіду заходити не можна, але проходити повз ніхто не забороняв.
— Ну, припустимо, ми дійсно не на території цвинтаря, але як ти поясниш безпеку? Попереду дорога, по якій їздять машини.
— Левицький, це село, тут машина може проїхати одна на годину, — підтримала Марта брата.
— За теорією ймовірності зіткнення настане при будь-якій розстановці.
— За теорією ти зараз маєш бути знизу, а не сидіти тут і читати нам лекцію, — промовила Марта. Її руки вперлися в мою спину без попередження, і на всіх парах я полетів донизу.
Санки підкинуло на першому горбику. Я стулив рот — мені потрібен мій язик. Залетів на горбок, я зніс кучугури снігу та непогано в процесі його наївся.
— Фух... — зупинився та видихнув я.
А за секунду відбулося зіткнення. Санчата, на яких їхав Рома, влетіли в мої. Від несподіванки я випав у кучугури снігу, поки він щиро реготав.
— Скажи, класно?
— Класно, але я декілька разів думав, що, якби рот був відкритий, я б залишився без язика, а якщо налетів на горбик, то можна і зуби там залишити.
— Це тільки ще розминка, справжні веселощі почнуться, як ми розкатаємо трасу.
— А що тоді буде?
— Паравозик! — прокричала Марта з вершини так гучно та щиро, ніби маленька дитина.
Через якихось п'ятнадцять хвилин, коли траса була накатана, швидкість набиралася неймовірна, впевнено бралися круті повороти, ми зв'язали наші сані та почали зручно вмощуватися.
— Головне, не намагайся гальмувати! — Марта роздавала доручення на старті, впевнено тримаючи мотузку перших саней. — Якщо я кричу «вліво», значить, входимо в поворот теж і вправо. В яку сторону я буду кричати, в ту ми маємо увійти в поворот.
— А якщо, припустимо, я не нахилився, не встигну або ще щось? — запитав для того, щоб оцінити ризики.
— Тоді ми поїдемо рівною дорогою без поворотів, але ти тільки глянь: якщо їхати прямо, там мурашники, які замерзли та зараз більше будуть схожі на українську дорогу навесні після осіннього ремонту, — весело підсумувала Марта.
— Звикай, сестра постійно керує!
— Що, крім Марти, більше ніхто не сідає першим?
— Не довіряє нікому, або не сідає, якщо не вона керує! — весело підсумував хлопець, на що я посміхнувся та обійняв її за талію, виконуючи її останнє доручення — міцно триматися один за одного.
Якщо вона хоче бути біля керма, хто я такий, щоб їй це забороняти?
— Готові?
— Так! — в унісон промовили ми.
Дівчина відставила ноги, що міцно впиралися в землю, і ми зірвалися з місця.
— Вліво! — гучно та твердо закричала вона, і ми нахилилися, виконуючи вказівку.
На шаленій швидкості ми увійшли в поворот. Сніг летів в очі, мороз щипав за щоки, а ми сміялися, відчуваючи, як адреналін розливається в крові.
— Вправо! — пролунав знайомий голос.
Крутий поворот ми пройшли в декількох сантиметрах від землі.
— Вліво!
Я надто швидко нахилився вправо, і санки повело. На швидкості ми налетіли на один із мурашників. Марта полетіла вперед у купу снігу, моя нога заплуталася в з'єднаннях саней.
Я обернувся та поглянув, що Рома не увійшов у поворот, злетів десь там ще на середині, а ми навіть не відчули, що останніми санками так почало водити, що це і стало однією з причин, чому ми злетіли.
— Рома? — пролунав стривожений голос дівчини.
— Живий. Я вас на горі почекаю!
Марта весело зареготала. Її погляд ковзнув по мені, а точніше — по тому, як я обіймав невеликий мурашник, на який налетіли сані.
— І як? Сподобалося?
— Сподобалося? Я в лічені секунди побачив усе життя перед очима! — протараторив на одному диханні. Та взявся розтирати ногу.
— Роботу над помилками зробив? — хмикнула дівчина, явно натякаючи на наші суперечки на початку знайомства.
— Зробив...
У момент, коли Марта простягнула мені руку для допомоги, я взявся за неї та потягнув на себе. Дівчина не втрималася й упала мені на груди. Очі, в яких бавився вогонь, поблискували від сміху.
— Проводжу роботу над помилками!
— Данило...
— У тебе у волоссі сніг! — посміхнувся я та прибрав залишки снігу.
Щоки дівчини почервоніли і, напевне, не від морозу.
— І що?
— Він тобі дуже пасує...
— Данило, я так відчуваю, що головою ти добре приклався?
— Це я приклався? — весело промовив я та одним рухом перекинув дівчину на засніжену землю, в долоні набрав щедро снігу та висипав на дівчину.
— Данило! — на низьких частотах, що було духу, прокричала Марта, скидаючи мене з себе! — Ну ти у мене зараз отримаєш на горіхи!
Дівчина взяла невелику жменю снігу та прицілилася в мене. Я зробив крок убік і гепнувся на землю. Марта налетіла зверху та щедро втерла сніг мені в обличчя!
Важко дихаючи, ми дивилися один на одного — щиро та так легко, знаючи попереду ще ціле життя...