27. Напередодні Різдва

Данило
Якби ще місяць тому мені сказали, що двадцять четвертого грудня я прокинуся в селі, у будинку родини Марти, під запах свіжої випічки й дзенькіт посуду з кухні, я б тільки розсміявся. Але життя, як виявилося, любить дивувати.
Я розплющив очі й кілька секунд просто дивився в стелю, намагаючись пригадати, чому голова така важка. У пам'яті поступово почали спливати картини вчорашнього дня. Баня... Пиво... Розмова з Андрієм Петровичем... І... поцілунок. Я пригадав її теплі долоні на своїх щоках, гарячі губи, від яких досі перехоплює подих.
«Я дуже хочу одного дня стати частиною твого світу...»
Невже я і справді вчора саме так сказав? М-м, да... Пиво вчора точно непогано розв'язало язика. Хоча я не шкодував ні про що, але хотілося пам'ятати усе.
— О чорт, — простогнав я, в спробі відірвати голову від подушки.
— Ромо! Не чіпай кутю! — надто гучно в тиші будинку пролунав голос Любові Володимирівни.
— Я хочу лише спробувати!
— «Спробувати»... Я тебе знаю зараз усе зїсиш!
За дверима лунали гучні голоси, але такі щирі — без злості чи гніву. Лише теплі сімейні суперечки, від яких на душі ставало спокійніше. Я саме натягнув футболку, коли у двері тихо постукали.
— Заходьте, — машинально озвався я, натягуючи на ходу штани.
Двері прочинилися, і до кімнати несміливо зазирнула Марта. На ній був теплий в'язаний светр, спортивні штани, а весь домашній образ завершувало волосся, недбало зібране в пучок. Легкий рум'янець на щоках лише додавав їй затишку.
— Добрий ранок!
— Добрий.
На кілька секунд між нами повисла важка тиша, перш ніж Марта промовила:
— Як ти себе почуваєш?
— Живий. Але, здається, більше ніколи не буду змагатися з твоїм татом у тому, хто більше вип'є після бані. — Дівчина тихо засміялася.
— Я ж попереджала, що буде погано.
— Так, попереджала.
— Ото ж. А взагалі я прийшла сказати, що всі вже прокинулися. Бабуся вже двічі запитувала, чи ти взагалі живий. А тато сказав, що якщо не спустишся за п'ять хвилин, то прийде будити особисто.
— Звучить як погроза!
— Звісно, це не погроза, але ми звикли сідати всі разом, тому спускайся.
Уже на порозі дівчина все ж повернулася впівоберта. На вустах з'явилася м'яка, сором'язлива посмішка.
— Данило...
— Що?
— Все, що було вчора...
— Ви йдете чи ні? — з цілковитим обуренням у голосі промовив Рома, несподівано увійшовши в кімнату.
— Йдемо, — в унісон роздратовано промовили ми.
— Та зрозумів я! Чого гарчите?
Ми всі увійшли на кухню, де кипіла робота. Поки мама Марти накривала на стіл, Любов Володимирівна замішувала тісто на оладки. Андрій Петрович суворо увійшов у будинок, заносячи два відра з водою.
— Напевно, труби знову перемерзли, води немає, — пояснила Любов Володимирівна, помітивши мій здивований погляд.
— Після сніданку піду гляну! Як себе почуваєш, хлопче? — запитав тато Марти, поплескуючи мене по плечі.
— Та ніби нормально.
— Ах-ах-аха! Сьогодні ніби нормально, а вчора ти найголосніше кричав: «Суду на мило!»
Кухню заповнив чоловічий регіт, а мені стало по-справжньому незручно. Цього моменту з вчорашнього вечора я не пам'ятав!
— Андрію, що ти хлопця соромиш? — з докором у голосі промовила мама Марти.
— Досить язиками чесати, сідайте за стіл, їжа холоне, а після сніданку ще стільки роботи! — стурбовано підсумувала стара жінка, знімаючи фартух.
За столом невимушено тягнулася розмова. Тиша не наставала ні на секунду: коли переставав розмовляти один член сім'ї, продовжував інший. Не звиклий до подібного, я мовчки спостерігав за цією родиною, щиро не розуміючи, чим вони мене ще здивують.
— Андрію, ти ялинку привіз? — після сніданку суворо запитала Любов Володимирівна у чоловіка, на що він кивнув, помахом руки вказавши за сарай.
— Он там поставив. Потрібно триногу ще з горища спустити, і можна заносити в будинок.
— Значить, ти йди дістань триногу та занось ялинку в будинок. Нехай Марта одягає, бо ввечері Різдво, а в нас ялинки досі немає. Наша сусідка — стара жінка, живе сама, але ялинку поставила ще тиждень тому! — з докором промовила жінка та вийшла з кухні, наостанок кинувши засуджуючий погляд.
— Я ж казала: принеси ти ту ялинку!
— Олю, у мене дійсно часу не було! — винувато промовив чоловік до дружини. — Данило, ходім, допоможеш мені з горища спустити оте усе!
За якихось двадцять хвилин ялинка, коробки з новорічними прикрасами стояли у будинку. Підготовка до вечері кипіла повним ходом, часу тинятися без діла не було: поки виконували одну роботу, відразу з'являлася інша.
Я ще раз оглянув труби, переконався, що вода знову пішла, витер руки об стару ганчірку.
— Ну все, — задоволено промовив я до Андрія Петровича.
— Тепер можна й у хату. Ти йди, а я ще в погріб сходжу! — промовив чоловік та зник за рогом.
Щойно я переступив поріг будинку, мороз змінився приємним теплом. На кінчиках пальців відчувалося легке поколювання від холодної води. У повітрі витав запах свят, які стрімко наступали.
У вітальні стояла висока пухнаста ялинка, поруч з якою на стільчику стояла Марта й обережно вішала скляну іграшку на саму вершину. Кілька пасом волосся вибилися з пучка й падали їй на обличчя. Вона безуспішно намагалася їх прибрати, але руки були зайняті.
Я завмер, просто дивлячись на дівчину. Не хотілося псувати момент, навпаки, було бажання розтягнути його якомога довше. На вустах з'явилася ледь помітна щира посмішка. Зробив крок уперед до дівчини та ніжно, зайшовши за її спину, прибрав неслухняне пасмо. Від несподіванки стілець хитнувся.
— Ой!
Закричала Марта, коли я інстинктивно підхопив її за талію. Вона тихо пискнула й замість того, щоб упасти, буквально опинилася в мене на руках. Наші погляди були прикуті один до одного. Саме в цей момент розмову вели наші серця, а не розум.
— Марто, я хотів тобі сказати ще сьогодні...
— На горищі немає верхівки! — пролунав з веранди обурений голос Роми, а через секунду він увійшов до нас.
— Ви... я дивлюся... дуже активно ялинку прикрашаєте.
На його губах грала посмішка, але він не пожартував, лише забрав верхівку з рук Марти та почепив її.
— Ну все, тепер краса, — задоволено промовив Рома, відступаючи на крок. — До вечора ще купа часу... Ходімо всі на гірку. Снігу цього року навалило — гріх не покататися.
— Данило, підемо?
— З тобою хоч на край світу.
Поки Рома на секунду відвернувся, мої губи торкнулися лоба дівчини в ніжному поцілунку.
— Побачимо, що ти скажеш після нашої траси мужності, — байдуже кинув Рома.