26. Щире зізнання

Марта
З моменту нашого з Данилом приїзду минуло небагато часу, але за цей короткий відрізок Данило встиг пережити перевірку від моєї бабусі, перерубати купу дров та поговорити з Ромою. А останнім часом його характер настільки важкий, що я впевнена: дружньою розмовою все не обмежилось.
Коли я побачила їх разом біля сараю, першим поривом було піти слідом. Не тому, що не довіряла Данилові. Просто надто добре знала Рому. Якщо він уже щось вирішив, то не відступить.
Але бабуся міцно стиснула мою руку й серйозно промовила:
— Марта, нехай чоловіки самі розбираються.
— Бабусю, ти ж знаєш характер Роми!
— Ну і Данило твій не безхребетний, он глянь, як дрова рубає.
— Я з бабусею згодна, — підтримала мама, збираючи зі столу тарілки. — Що йому Рома зробить? Поговорять по-чоловічому, та й усе. Твоя паніка зараз зовсім ні до чого.
Я невдоволено зітхнула, але сперечатися не стала. Натомість взяла зі столу брудні тарілки й понесла їх до кухні. За мною одразу потягнулася мама, а бабуся вже вправно складала в холодильник те, що залишилося після обіду.
— Не стій, — скомандувала бабуся. — Поки чоловіки свої справи вирішують, у нас теж роботи вистачає, завтра Різдво, потрібно приготуватися.
Під час роботи мій погляд декілька разів ковзав за вікно, але все було спокійно, і я видихнула, спокійно виконуючи доручення бабусі. Але коли чоловіки невеликою компанією направилися в баню, я неабияк насторожилася. Це ж допиту тата не уникнути, а якщо... Моя уява підкидала все гірший розвиток подій.
— Бабусю, якщо ми все виконали, я теж піду в баню попарюся.
— Марта, та що ти так за нього хвилюєшся? — з посмішкою промовила бабуся, але заперечувати не стала.
Швидко переодягнулася в купальник та направилася на вулицю в напрямку бані. Холодне, морозне повітря щипало мої щоки. Сніг під ногами рипів від морозу.
Відкривши двері в баню, в обличчя вдарив клуб гарячого повітря. Погляд ковзнув на широку деревяну лаву на які сидів тато Рома й Данило біля топки. Усі троє були червоні, мов варені раки, навіть брат, який все життя виріс поруч із цією банею, важко дихав, витираючи піт із чола. Данило ж намагався триматися так, ніби йому було абсолютно комфортно. Але було видно, як по скронях струмками стікав піт, волосся прилипло до чола, груди часто здіймалися від гарячого повітря, а щоки палали так, що здавалося — ще трохи, і він почне світитися.
— Я до вас! — промовила я та зачинила за собою двері.
— Запізнилася, сестричко! — засміявся Рома. — Тато вже двічі піддав пару, а твій Данило навіть не пискнув.
— Можливо, вийди подихати свіжим повітрям, — запропонувала я, але хлопець з серйозним виразом обличчя похитав головою.
— Все добре! — задоволено промовив він.
У цей момент тато набрав кошик води й вихлюпнув його прямо на розпечене каміння.
Ш-ш-ш-ш!
Баня відразу наповнилася гарячим повітрям із запахом ефірної олії, яку тато додав для аромату зовсім трішки. Я звично підтягнула ноги на лаву, вдихнула гаряче повітря та закрила очі в блаженній насолоді.
— Я зараз, — раптово пролунав голос Данила, і він вискочив із бані.
— Впертий хлопець! Але молодець, так довго витримати, — промовив тато та вийшов із бані.
Я поглянула у віконце, де було видно, як тато натирав своє тіло снігом у блаженному задоволенні. Не вагаючись ані секунди, Данило плюхнувся в пухкий сніг. Він кілька секунд лежав, розкинувши руки, ніби вбирав кожною клітиною морозне повітря, а потім різко підхопився та увійшов до кімнати перед банею.
— Він у тебе якийсь безсмертний, — промовив весело брат і вже серйозніше додав: — Але скажи йому, якщо буде намагатися справити хороше враження, то я боюся, що завтра зранку він буде воскресати.
На слова брата я лише всміхнулася, але нічого не промовила.
Не витримавши спеки, я вийшла до невеликої кімнати перед банею. Тут було прохолодніше, пахло свіжим деревом, березовими віниками й копченою рибою, що вже чекала на столі. Саме в цей момент погляд зафіксувався на хлопцеві, який жадібно осушував келих пива, немов там була вода.
— Данило...
— Мені здається, що я зараз вип'ю ціле озеро.
— Ти вирішив мене не чекати? — жартома промовив тато та налив ще по два келихи: один узяв собі, а інший простягнув Данилу. Я могла лише шоковано стояти та кліпати очима, не в змозі промовити бодай слово.
— Та щось так пити захотілося!
— Воно й не дивно. Після бані воно саме так і п'ється.
— Ага, заходить воно легко після бані. А як ти будеш завтра себе почувати? — скептично промовила я, беручи шматочок копченої рибки.
— Та що завтра? Головне сьогодні, як ми знайомимося з майбутнім зятем.
— Андрію Петровичу...
— Якщо ти й далі так триматимешся, хлопче... зможеш називати мене татом.
Рома, що виходив із парилки, аж присвиснув від такого несподіваного повороту подій. А я ледь вимовила:
— Тато?
— Ну а що? — у повному непорозумінні запитав він, щиро не розуміючи, чому Данилу не можна буде називати його татом у майбутньому. — Якщо ти привезла хлопця знайомитися з нами, значить, у вас усе серйозно. А якщо серйозно, то не бачу сенсу в цих недоречних звертаннях... Даниле, у вас же все серйозно?
— Авжеж, так. Андрію Петровичу, я не з тих хлопців, хто пограється та залишить. Не так мене батьки виховували!
— От і добре! Марто, ти такого хлопця відкопала. У-у-м-м-х!
Сильна рука лягла на плече Данила, але він навіть не ворухнувся, почувався як риба у воді. Я лише похитала головою та потягла брата назад у парилку.
— Пішли, нехай тут охолоджуються.
— Ех, я вже не можу дочекатися, коли мені так можна буде охолоджуватися, — із сумом підсумував брат, але за мною пішов.
— Як тобі Данило? — запитала я, коли двері за нами зачинилися.
— Марта!
— Ромо, я тебе запитую як молодшого брата. Бачила, як ви сьогодні розмовляли.
— Ой, сестричко, що тобі сказати. Хлопець він непоганий на вигляд, роботящий, тебе ніби любить, але не знаю... мені він не подобається.
— Ромо, тобі жоден із моїх хлопців не подобався.
— Бо козли вони були!
— А цей?
— Наче ні, але не подобається! І взагалі щось тут жарко. Ого, майже сто! Виходь, бо зваримося!
— Давай переведемо дух, і тоді я тебе віником як слід відмахаю!
— Якщо це за всі мої дитячі гріхи, то, будь ласка, не потрібно, — з посмішкою простогнав брат.
Я сиділа на верхній полиці та насолоджувалася залишками тепла, краєм ока спостерігаючи за ними. Чим довше вони продовжували сидіти, тим частіше з кімнати відпочинку долинав сміх.
— Серйозно? І як сестра відреагувала на серенаду під вікном? — запитав брат, не приховуючи цікавості.
— На наступний день ходила зла та червона, немов помідор, — з усмішкою розповідав Данило.
І я б мала сердитися, але ця легкість у їхньому діалозі неймовірно мене підкуповувала.
— Мені вже подобається цей хлопець! — промовив тато та заніс у будинок чергову пляшку пива.
— Тату... може, вже досить? — крізь зачинені скляні двері парилки запитала я.
— Та що йому буде? Молодий організм!
Ох, дійсно, що йому може бути, крім того, що його розвезе, а завтра буде погане самопочуття. Але вголос я цього не сказала. Дорослий хлопчик, розбереться. А я так уже й бути — завтра принесу розсіл.
Коли я вийшла з бані, тато й Данило сиділи за столом із кухлями пива, Рома щось захоплено розповідав, розмахуючи руками. Я втомлено зітхнула й вийшла надвір.
Морозне повітря огорнуло моє тіло, а сніг злегка рипнув під ногами, нагадуючи про те, що вже завтра Різдво.
Двері за спиною тихо рипнули. Погляд ковзнув назад — там стояв Данило без куртки, з червоними щоками не лише від жару, а ще й від хмелю в крові.
— Замерзнеш. Чого вийшов? - запитала я, але у відповідь отримала:
— Добре у вас!
— У бані?
— Ні... у вас, — задумано промовив хлопець, вдивляючись у нічну темряву. — Знаєш, я не пам'ятаю, коли так проводив час... Мої батьки постійно зайняті своїм життям, роботою та подорожами. Часу на мене постійно не вистачає. Якщо спочатку я якось намагався з цим боротися, то тепер звик.
— Мені здається, ти трішки перебрав!
— Можливо, — його погляд уп'явся в мій, голос звучав твердо та серйозно, без грама знайомої насмішки. — У вас так затишно. Любов Володимирівна хоч частенько бурчить, але яка ж вона добра. Мама твоя така спокійна жінка. Тато... Я думав, він суворий і не прийме мене, але ж ні — він організував ось це все, — Данило розвів руками в сторони. — А Рома... Він хоч і молодший, але брат, який турбується про тебе.
— Данило...
— Марто, не перебивай, будь ласка! — серце в грудях почало калатати значно гучніше, а вогонь в очах хлопця змусив мене ловити кожне слово, що злітало з його губ. — Я дуже хочу...
На мить він завмер, ніби востаннє вирішував, казати чи все ж промовчати.
— ...одного дня стати частиною твого світу.
Я кліпнула, не вірячи почутому. Це визнання почуттів? Так! Саме воно, кричав розум. Не ідеально, але так щиро. Саме подібних слів я чекала. Данило не намагався здаватися бездоганим — він говорив те, що відчував насправді.
— Вибач... Я, напевно, точно перебрав, — хлопець потер долонею лоб та важко зітхнув. — Забудь усе, що я щойно сказав!
— Не можу.
— Чому?
Я зробила крок ближче.
— Бо мені... дуже сподобалося те, що я почула.
Я зробила крок назустріч, поклала долоні йому на щоки й, не дозволяючи більше сказати ані слова, притягнула до себе.
Наші губи зустрілися різко, жадібно, ніби обоє надто довго стримувалися. Данило завмер, але лише на мить, а тоді обійняв мене за талію так міцно, ніби боявся, що я зараз зникну.
Мороз кусав відкриту шкіру, а його гарячі руки ковзали відкритими ділянками мого тіла, зводячи мене з розуму.
Поцілунок ставав дедалі глибшим, довшим, і мені вже було байдуже, що будь-якої миті хтось із рідних міг вийти надвір. Я запустила руку у злегка кучеряве волосся хлопця, притягуючи його ще ближче.
Після глибокого, гарячого та такого потрібного для нас поцілунку ми неохоче відсторонилися один від одного. Данило дивився на мене так, ніби весь світ зараз звузився лише до нас двох.
— З Різдвом, Марто.
— Це ще не Різдво.
— Для мене вже сталося маленьке диво.