25. Дрова самі себе не перерубають

Данило
Якщо хтось колись скаже мені, що рубати дрова — це медитація, я без вагань подарую йому сокиру й адресу будинку Соколових.
— Тут роботи на двадцять хвилин, не більше, — втомлено пробубнів я, вкотре дістаючи сокиру з колоди.
Бачив же посмішку Роми. Міг би й зрозуміти, що тут роботи на двадцять, скоріше, годин, ніж хвилин. Але ж ні, я був настільки впевнений у своїх силах.
— Бовдур! — буркнув я, в черговий раз тягнучи за руків'я.
Чи то була певна техніка, щоб рубати дрова, чи то я щось робив не так, але щоразу, як я сподівався, що в мене все виходить, виявлялося, що я впевнено стою на місці, а купа дров не стає меншою ні на колоду.
— Виходить? — сідаючи на дерев'яний кругляк з посмішкою на вустах, запитав Рома.
— Ну, як бачиш!
— Кепсько в тебе виходить!
— Маєш якусь дієву пораду?
Погляд ковзнув по хлопцю, що сидів на колоді й безсоромно роздивлявся мене. У його погляді були всі гами емоцій: від байдужості до ревнощів молодшого брата. З вигляду хлопцю було років чотирнадцять, але його суворий погляд був красномовніший за тисячу слів. Бодай із голови його сестри впаде хоч волосина — мені не жити.
— Так, маю! — після затяжної паузи пролунав упевнений голос хлопчини. — Їдь звідси, тобі не раді!
— Ти?
— Ага!
Я розсміявся щиро та дзвінко. Впертий хлопець, але і я не звик так легко опускати руки.
— Якби я тікав щоразу, коли мені так казали, то ми б із твоєю сестрою й досі воювали б в гуртожитку.
— То дарма не втік!
Промовив хлопець, але я вже не реагував. Взяв сокиру та вкотре замахнувся для удару. Сокира дзвінко увійшла в колоду і знову в ній застрягла.
— Ти взагалі коли-небудь дрова рубав?
— Теоретично — так!
— А практично?
— Ні! — зізнався я після декількох протяжних спроб дістати сокиру з колоди.
— Дай сюди! — промовив хлопець та без дозволу забрав із рук інструмент.
Одним упевненим рухом колода розлетілася навпіл. Я здивовано кліпнув декілька разів, не вірячи своїм очам. Коли три колоди поспіль із першого разу розкололися, я усвідомив: цей юний на перший погляд хлопець має більший стрижень, ніж деякі дорослі чоловіки.
— Зрозумів, як потрібно?
— Майже, дякую за навчання!
— Не звикай. Я ще не вирішив, подобаєшся ти мені чи ні. Але якщо втечеш зараз — бабуся була права.
— У чому?
— Що ти не справжній чоловік і не заслуговуєш на Марту!
Це я не заслуговую на цю нестерпну, гонорову дівчинку? Якщо чесно, ще кілька місяців тому я б першим погодився з Ромою. Адже був останньою людиною, якій можна було довірити чиєсь серце. Але тепер... тепер усе змінилося. І я навіть сам не помітив, коли саме. Тепер я хочу за неї боротися, і ця купа дров — крапля в морі порівняно з тим, на що я готовий заради схвалення її родини.
— Я нікуди не втечу!
— Впертий!
— Закоханий! — одним упевненим ударом сокири колода розкололася навпіл, ніби підкорившись правді, що перед нею відкрилася.
— Я б не поспішав із подібними гучними заголовками!
— А це не гучні заголовки!
— Хобі моєї сестри? — раптово запитав Рома з широкою посмішкою на вустах.
Сподівався, що я не знаю, але не врахував одного: ми з Мартою живемо під одним дахом, і я про неї знаю ледь не все на світі!
— Твоя сестра пише книги та публікує їх на онлайн-платформах.
— А ти звідки знаєш? — ошелешено, ледь не втрачаючи дар мови, запитав Рома.
— Читав їх. Марта — неймовірно крутий автор. Я ледь не всі її книги перечитав.
— І яка твоя улюблена?
— «Попаданка для Верховного мага», — відповів упевнено я та зрозумів, що для Роми це не просто цікавість, а справжня чоловіча перевірка з його боку, наскільки добре я знаю його сестру.
— Та не можеш бути ти таким ідеальним, як хочеш здаватися на перший погляд!
— Ну, запитуй!
— Який чай п'є сестра?
— Фруктовий!
— Улюблені цукерки?
— Шоколадні батончики з карамельною начинкою.
— Або ти дуже добре граєш роль... або ж не граєш зовсім.
— З батончиками взагалі була кумедна ситуація. — промовив я та опустився поруч з хлопцем щоб перевести подих— Їх Марта захотіла як компенсацію за мої нічні концерти, тому хотів я чи ні — це довелося запам'ятати.
- Вона така... 
Між нами повисла тиша. Рома мовчав, не запитував нічого і більше не залишав уїдливих коментарів. Мовчав та спостерігав, як я впевнено розправлявся з купою дров. Можливо, переосмислював наші з Мартою відносини, а можливо, придумував нове завдання.
— Знаєш... я просто не хочу, щоб сестрі зробили боляче, — раптово для нас обох промовив хлопець, коли я розрубав навпіл останню колоду.
Вперше за весь цей час у його голосі я почув страх. За сестру.
— Я теж цього не хочу.
— Так усі кажуть!
— А багато оцих «усіх» було?
— Та ні, але один із них так сильно образив Марту, що я бачив, як їй було боляче.
— Обіцяю: якщо твоя сестра дозволить, я не скривджу її! — обіцянка зірвалася з губ упевнено. Я не звик не виконувати свого слова.
— Хлопці! Баня вже натопилася! — промовив тато Марти, підходячи до нас, чим перервав наш діалог. — Молодці, постаралися на славу! — сказав чоловік та увійшов у будинок.
— Ну... для міського ти не такий уже й безнадійний, — промовив Рома, востаннє окидаючи поглядом купу перерубаних дров.
— Це вже комплімент?
— Ні!
— А тоді що це?
— Аванс!
— Аванс? — здивовано перепитав я. — А коли буде остаточна оцінка?
— Після бані! Тоді буде видно, чи ти виживеш, чи ні...
Після посмішки Роми, слова «після бані» звучали майже як погроза. І чомусь мені дуже не подобалося, що він від цього був такий задоволений.
За пів дня знайомства з родиною Марти в мене склалося таке відчуття, що здати екзамен Григорію Йосиповичу з філософії все ж легше, ніж пережити всі ці випробування.