24. Знайомство

Марта
Я потонула в ніжних, теплих обіймах, які так знайомо зігрівали мене усе життя.
— Бабусю, я скучила, — промовила, після довгих обіймів. Скроні старенької давно вкрилися сивиною, обличчя — зморшками, спина згорбилася від важкої праці, але вогонь у її погляді залишався живим.
— Я теж дуже за тобою скучила, — промовила бабуся та перевела оцінювальний погляд на Данила. — Значить, саме ви хлопець моєї внучки?
— Так, Любов Володимирівно.
— Бабусю, ми так втомилися з дороги, а ти тримаєш нас на подвір'ї.
— Марта слушну річ каже. Тримаєш їх на подвір'ї голодних та холодних, — промовила мама, витираючи руки рушником.
Щойно Данило переступив поріг, за спиною пролунав суворий голос бабусі:
— Розувайся при вході, нема чого бруд до хати волочити.
На секунду Левицький знітився від такої різкої суворості бабусі, але вмить виконав її наказ.
Черевики Данила обережно стали на килимок при вході. Для ще більшої впевненості, що робить усе правильно, він ще й вирівняв їх так, щоб один стояв біля одного, ніби під лінійку.
— Куртку вішай ось сюди, — махнула бабуся у напрямку гачків для одягу.
Я не розуміла, що відбувається і звідки така суворість. Та й Данило виглядав неабияк збентеженим, хоч слухняно виконував усі зауваження жінки.
— Бабусю... — почала я, але погляд жінки вмить став м'яким. Вона поплескала Данила по плечу та, ніби нічого й не було, промовила результати першої перевірки:
— Слухняний хлопець. Деяких чоловіків по десять років просиш взуття акуратно поставити, а твій із першого разу все зрозумів.
— Це мені зараз радіти чи хвилюватися?
— Поки що можеш видихнути.
— Ким працювала Любов Володимирівна до виходу на пеншію? — пошепки поцікавився хлопець, повною мірою відчуваючи, на що саме він підписався коли погодився їхати зі мною. Перевірка офіційно ще не була розпочата, а Данило вже почав хвилюватися.
— Ох, працювала в школі, навчала дітей. До речі, суворою вона не була, скоріше справедливою. Учні обожнювали уроки з нею.
— Тепер зрозуміло.
— Що саме?
— Звідки у неї такий погляд. Марто, я перед тим, як зняти куртку, випрямився і відчув непереборне бажання здати щоденник на перевірку.
Посмішка вирвалася надто гучно. Я прикрила рот рукою, коли бабуся знайомою для себе інтонацією промовила:
— Марта, розкажи і нам, разом посміємося!
— Бабусю, я...
— Марто, доню, ти так виросла, — пролунав трішки охриплий голос тата, за спиною якого виднівся і молодший брат... Ну як молодший. За останні кілька місяців він так вимахав, що частина татового одягу вже перейшла йому.
— Привіт! — підбігла я та заключила їх у міцні обійми.
— Марта, а це ще що?.. — не встиг Рома договорити, як мама закрила його рот своєю долонею та ніби скоромовкою промовила:
— А це Данило, хлопець нашої Марти!
— Який ще хлопець? — суворо запитав тато, зсунувши брови на переніссі.
— Поки що хороший, а далі буде видно, — втрутилася бабуся, ставлячи на стіл останню страву. Духмяна курка, запечена з мінікартоплею, запах якої вмить заполонив усю кімнату. — Сідаємо за стіл, чого час гаємо!
Сперечатися з бабусею не став ніхто. Усі обожнювали її фірмову страву, яку вона готувала на великі свята та через яку потім не в однієї мене не сходилися штани. Але ж яка це смакота.
Я оглянула святковий стіл та відразу знайшла його — мій улюблений салат «Козел у городі». Дивна назва, але куди краща, ніж «До чарочки». Раніше я запитувала бабусю, чому саме так назвали цей салат, на що отримала доволі розпливчасту відповідь: мовляв, приготований він із більшості тих інгредієнтів, що ростуть на городі — помідорів, огірків, болгарського перцю, кукурудзи, капусти. Але попри це я досі була переконана, що назва йому абсолютно не пасує, та сперечатися з нею було марно.
— Данило, не соромся, усе свіженьке, приготоване сьогодні зранку, — промовила бабуся та щедро поклала на тарілку картоплю й частину курочки.
— Ммм... Як смачно, — після першого шматочка промовив Данило. Лише тоді він зрозумів, як сильно намагається не шепелявити. Виходило це, щоправда, кепсько. Хлопець втупив погляд у тарілку, але бабуся, рятуючи ситуацію, промовила якомога буденніше:
— Мій фірмовий рецепт. Я до нього йшла довго. Було багато спроб зробити картоплю не твердою та водночас зберегти її форму. Багато невдач було до цього результату, який зараз стоїть на столі.
Коли тарілка Данила майже спорожніла, бабуся насипала йому ще добавки на що Данило приречено видихнув.
— Їж, хлопче. На тобі он светр теліпається.
— Данило, на кого ти, кажеш, навчаєшся? - після чергової тиші запитала мама.
— Як би дивно це не звучало, але на архітектора, а у вільний час граю на гитарі та пишу пісні.
— Тобто ти навчаєшся на занудне креслення, яке так і не побачить світ через однотипні мурашники, яким люди нададуть більшу перевагу?
— Ромо? — Брат кивнув, і Данило продовжив: — Так, зараз більшість новобудов схожі одна на одну. Але ж архітектура — це не лише коробки з бетону. Подивись на музей Гуггенхайма в Більбао. Чи стадіон «Аль-Вакра». Хтось колись теж казав, що це дурна ідея. А тепер їх знає весь світ.
— Та зрозумів я, — байдуже кинув брат, закотивши очі.
— Так от, якби ці та інші архітектори слухали стереотипи шуспільства, то подібні місця ніколи б не побачили світ. Коли я йшов навчатися на архітектора, то мріяв стати одним із них, а не потонути в будівництві багатоповерхівок.
— Цікава думка, — уперше за увесь вечір промовив тато, відкладаючи виделку. — Данило, а ти футбол дивишся чи лише макети стадіонів вивчаєш?
— Так дивлюсь, а чому ви запитуєте?
— Значить, сьогодні ввечері складеш мені компанію.
— Андрію! — обурено вигукнула мама.
— Що?
— Марта хлопця привезла до нас познайомитися, а ти його на футбол забираєш.
— То ж не зараз, а ввечері... Скільки тобі років? — продовжив розпитувати тато, не звертаючи уваги на обурення мами. — А то щось я найголовнішого й не запитав.
— Скоро двадцять один. А чого питаєте?
— Значить так. У мене є копчена рибка. Пізніше поїду до магазину, куплю пива, і сьогодні ми будемо дивитися футбол.
Я ошелешено перевела погляд на тата, який з моменту нашого приїзду неймовірно мене здивував: спершу своєю настороженістю до Данила, а тепер такою дружелюбністю.
Я підняла брову та запитала:
— Значить, сьогодні будемо паритися в бані?
— До футболу попарити кістки можна!
— А перед банею треба дрова нарубати, — з неприхованим ентузіазмом промовила бабуся, поглянувши на Данила.
— Ну, якщо треба, значить зробимо! — надто легко погодився він, навіть не підозрюючи, на що щойно підписався.
— От і добре. Значить, і перевіримо, чи ти справжній чоловік, який готовий до будь-яких проблем у житті, чи здасися перед першим-ліпшим випробуванням!
— Бабусю! — востаннє спробувала я врятувати хлопця.
На що бабуся беземоційно відповіла:
— Що «бабусю»? Дрова самі себе не нарубають. Тим паче там роботи на двадцять хвилин не більше.
Рома весело посміхнувся, знаючи, що за сараєм лежить доволі переконлива купа колод, яку точно не назвеш роботою на двадцять хвилин.
І чомусь саме в цей момент мені вперше стало його по-справжньому шкода.