23. Шоколова... Данило шипиляє

Марта
На щастя, дорога до мого рідного села не виявилася важкою чи довгою. Враховуючи засніжені кучугури та перемети, це було справжнім везінням.
— Тобто для твоїх рідних ми пара? — запитав Данило, коли ми вийшли з автобуса.
— Так. Мама сказала так бабусі, іншого вибору не було. Вона жінка старого порядку. Для неї неприпустимо, щоб хлопець із дівчиною жили разом, не перебуваючи у стосунках. Якби вона дізналася, що ми з тобою просто сусіди... Боюся, чуло б усе село, що вона стосовно цього думає.
— Зрозумів. Але для правдоподібності потрібно з'ясувати декілька нюансів. Скільки ми з тобою разом?
— Ну... скільки... — задумалася я, щоб сказати правдоподібно і не надто мало для спільного проживання. — Кажи рік і чотири місяці.
— Ммм... Де ми з тобою познайомилися?
— На дискотеці. Ти часто приїжджав у сусіднє село до своєї бабусі.
Промовила я, але, помітивши скептичний погляд Данила, одразу обурено запитала:
— Що тобі вже не подобається?
— Те, що в цій вигаданій історії ми накосячимо ще на першому ж запитанні.
— Як?
— Та хоча б так... Я буду розповідати про навчання, ти десь не почуєш, а твоя бабуся тоді запитає щось у тебе. Наші дані не зійдуться, бо за твоєю версією я приїжджав у село до бабусі, а за моєю — був на навчанні.
Втомлено видихнула та все ж задумалася над словами Данила. Він мав рацію. У подібному легко могла виникнути плутанина. Моя старенька, але дуже уважна бабуся обов'язково це помітить.
— Тоді що ти пропонуєш?
— Так і казати: усе почалося у вересні. Не брехати. Так ми точно не заплутаємося в хронології.
— Головне не казати, що все почалося із суперечок.
— Ну... хіба що я лише скажу, що ти на мене скарги писала.
— Данило! — обурилася я.
— Усе, мовчу!
Половина дороги пройшла в тиші та дружній атмосфері, хоч напруга перед знайомством усе одно відчувалася. Було помітно, що Данило неабияк хвилювався: крутив телефон у руках, мов спінер, і за задумливим виразом його обличчя було зрозуміло, що робив це більше машинально, ніж навмисно.
Я ж неймовірно хвилювалася через реакцію бабусі. Та, дивним чином, ще більше не могла заспокоїтися через думку, чи сподобається Данило моїм рідним. Для чого це мені — й сама не розуміла. Просто десь на підсвідомому рівні хотілося, щоб бабуся сказала: «Оце справжній чоловік, який не злякався характеру нашої Марти». Мама промовить: «Тепер можна не переживати, з ним наша Марта не пропаде». Тато мовчки потиснув би йому руку. Ну а молодший брат, як завжди, залишився б незадоволеним.
Попри те, що ми з Данилом не пара, мені чомусь хотілося отримати це схвалення від батьків.
— Марто, передавай мамі привіт, давно я її не бачила, — промовила односельчанка, коли ми проходили повз її подвір'я.
— Обов'язково передам! — відмахнулася я від чергового безглуздого запитання, яке було поставлене лише з однією метою — краще роздивитися Данила.
І сміх, і гріх. Поки ми з ним дійдемо до мене, усе село вже знатиме, що донька Андрія Соколова приїхала з хлопцем. І це ще якщо чутки підуть за планом. Бо якщо хтось вирішить додати трішки перчинки, то Данило вже стане моїм нареченим.
Легка, ледь помітна посмішка з'явилася на моїх вустах, і ми покрокували далі.
— Марта, це ти? — запитала баба, що жила на краю вулиці, але чутки любила понад усе. Воно й не дивно, чутки — це, напевно, вся її розрада.
— Та я, — роздратовано обізвалася.
Зима надворі, дороги замело, холод такий, що носа з хати показувати не хочеться, а вони ніби черв'яки після дощу повилазили з будинків.
— А це хто з тобою? — не заспокоювалась бабця, сподіваючись вивідати найгарячіші новини.
— А ви що, не знали? — запитала я, підходячи до бабці ближче, щоб ні слова не почув Данило або, бува, ще якісь надто допитливі вуха.
— Ні... Бабця твоя нічого не казала... — задумливо протягнула стара.
А мені так і хотілося її провчити.
— Ой, там так усе складно... Познайомилися в гуртожитку, така між нами...
Я навмисне замовкла, затягуючи паузу.
— Любов? — запитала бабця, сама підказуючи потрібне слово.
— І це теж... Ох, ви б тільки знали, що там було...
— Що?
— Ох... Там усе так стрімко закрутилося...
— То що там? — після чергової паузи нетерпляче запитала бабця.
Я лише усміхнулася подумки й махнула рукою.
— Та довга історія. Потім розповім.
Промовила я та пішла геть, залишаючи стару з розпаленою цікавістю й без жодної деталі. Ох, буде весело, коли вона подзвонить половині села, щоб дізнатися, з ким це Марта приїхала і що ж там за така загадкова історія.
— Ти мені поясни, у вашому селі що, живе п'ятдесят людей?
— Та ні. З чого ти це взяв?
— Просто не розумію, тебе знають усі, хто трапляється на нашому шляху.
— Звикай, Данило. Це село. Тут кожен один про одного знає все, — промовила я з усмішкою. — До того моменту, поки ми дійдемо до дому моїх батьків, їм уже зателефонує не одна людина й у всіх деталях опише тебе.
— Заспокоїла... — важко зітхнув він. — Тобто зараз десь одна бабуся телефонує іншій бабусі й каже: «Марта привезла хлопця, високого, живого... Поки що».
Я тихо хихикнула.
— Ой... Забула попередити. У мене надто суворий тато.
— Що? — Данило різко зупинився й так невдало поставив ногу, що миттю послизнувся.
— А-а-а...
Глухий удар. Він з розмаху приземлився просто в кучугуру снігу.
— Данило! — перелякано скрикнула я, одразу присіла поруч. — Я пожартувала!
— Дякую... Я ще й язика прикушив... — ображено прошепотів він, повільно підводячись і струшуючи сніг із куртки.
Я щосили затиснула долонею рот та даремно. Уявивила, як Данило тепер із прикушеним язиком намагатиметься знайомитися з моєю бабусею, я вже не стрималася й розсміялася вголос.
— Ну вше, Шоколова... Я у мішто їду... — приречено пробурмотів він.
Почувши його «Шоколова», я зігнулася навпіл від сміху.
— Не шмійся!
— Не можу... — ледве вимовила я крізь сміх. — Ти... ти зараз такий серйозний...
— Я через тебе тепер шипиляю!
— Та це ненадовго...
— Для тебе, може, й ненадовго. А мені зараз знайомитися з твоєю родиною.
Я витерла сльози від сміху та серйозно промовила.
— Не вийде втекти. Ми приїхали останнім автобусом.
Данило тяжко зітхнув.
— Чудово... Значить, назад дороги немає.
— О... Здається, нас уже чекають, — промовила я, помітивши знайомий зігнутий силует біля хвіртки.
— Марто...
— Що?
— Я хвилююся.
— Головне — мовчи та не шепеляй.
— Легко шказати...
— Марто! Нарешті! — пролунав гучний голос бабусі. — Та що ж ви там стоїте? Хлопче, йди сюди! Я на вас уже пів дня чекаю!
Я переглянулася з Данилом, він непомітно потер руку ніби міркував як краще привітатись.
— Бабусю, познайомся. Це Даня... мій хлопець. — Потім повернулася до нього та промовила. — А це моя бабуся — Любов Володимирівна.