21. Переосмислення

Данило
Теплі струмені води стікали по моєму тілу, коли я важко видихнув та відкрив очі. Погляд ковзнув по безчисленних баночках у ванній кімнаті, без яких було вже надто порожньо. За короткі, майже три місяці спільного проживання Марта перетворила цей порожній будинок на затишний дім, у який хочеться повертатися. Але це було не єдине, що вона змінила...
Коли я вийшов з ванної кімнати, то невимушено помітив, як же в будинку тихо. На кухні стояв вимитий посуд, підручників Марти на столі не виявилося. Я підійшов до її кімнати, штовхнув привідкриті двері і завмер: дівчина спала з ноутбуком у руках.
Марта! Спробував я покликати її, але у відповідь почув лише нерозбірливе бурмотіння.
Поклав ноутбук на стіл, і там висвітилася відкрита програма для написання книг; заголовок був дуже красномовний: "Вимушений сусід". На вустах з’явилася солодка посмішка передчуття. Я ще раз поглянув на дівчину, яка мирно спала, посапуючи, і без роздумів чи угризінь совісті ковзнув мишкою на самий кінець історії.
«Даміан, ти нестерпний», прочитав я слова Уляни та посміхнувся, пригадуючи точно такі ж слова від Марти на початку навчального року.
Дякую, Соколова, промовив я одними губами в тишу порожньої кімнати, вимкнув ноутбук, закриваючи кришку, з точним розумінням, що в тиші читати не хочу; куди цікавіше буде завтра, коли Марта опублікує нову главу на сторінці.
Соколова мирно спала, її дихання було рівне, але я бачив цю втому в кожному міліметрі її зжатого тіла. Втомилася неймовірно, розумів я, чітко пам’ятаючи свою першу сесію. Був страх перед екзаменом, втома після підготовки вночі, і тоді ми з хлопцями були сам на сам зі своїми труднощами; а зараз у цієї впертої дівчинки є я!
Я взяв одіяло, що лежало акуратно складене на стільці, і вкрив ним Марту. Хоч у будинку тепло, але ще не вистачало, щоб вона не замерзла та не захворіла, помітив я, прибираючи пасмо волосся з обличчя дівчини.
Спи, сусідко. Спи! промовив я та вийшов з кімнати.
Коли рано вранці мене збудив настирний будильник, я неохоче підвівся та попрямував на кухню готувати собі каву, щоб хоча б якось розліпити очі. Спати хотілося неймовірно, очі сльозилися від нестачі сну, а голова варила через раз.
Сьогодні у мене на десяту екзамен, і потрібно думати, як ніколи, не гальмувати, а саме думати. Тому після того, як кава була заварена, я швидкоруч приготував нам з Мартою сніданок. Яєшня зі свіжими овочами: легко та швидко, але це вже набагато краще, ніж іти голодним...
На столі поруч з порцією Марти я швидкоруч написав

«Сніданок не спалив. Можеш мною пишатися».

Посміхнувся написаному та побіг на екзамен, але вже в одному кросівку пришкандибав на кухню, накрив блюдцем каву, щоб не так швидко вихолодала, та поскакав назад.
Трясця! промовив я з коридору, готовий уже виходити. Повернувся, взяв ключі та подумки триста разів вибачився перед Мартою і побіг на пари.
***
Завдання виконане: ми вижили після сьогоднішнього екзамену. Щасливі, але втомлені, ми вчотирьох зібралися у нас на хаті, щоб відсвяткувати ще один екзамен. Ще одну маленьку перемогу.
А чого у Христини та Макса не вийшло? запитала Аня, щиро дивуючись, що сьогодні ми лише вчотирьох.
Макс на побачення запросив Христину, промовив Назар, закидаючи чіпсину до рота.
Можливо, якусь романтичну комедію подивитись? запитала Соколова, на що я протяжно заперечив.
Можливо, жахи? запитав я, в надії, що друзі погодяться; мав на прикметі один дуже цікавий фільм, що точно нікого не залишить сидіти холоднокровно та жувати чіпси.

Нам із Назаром тоді через пів міста йти, якщо що!
А залишайтеся у нас! весело промовив я та поглянув на Марту, яка була рада такій моїй пропозиції.
Нашою невеликою, але такою рідною компашкою ми розмістилися на ліжку Марти. Ноутбук вмістили на стіл навпроти. Між нами стояла миска з попкорном та чіпсами, щоб було зручно брати під час перегляду.
На екрані з’явилися перші кадри фільму, і ми затаїли подих у передчутті чогось захопливого, що не змусило себе чекати: з оглушливим криком на екрані з’явилося щось схоже на ходячого трупа з порожнім поглядом.
Та твою ж! викрикнув Назар, і його рука міцно накрила мою ногу, на що я прокашляв, привертаючи його увагу.
Даня, протяжно промовив Назар, у той час як його погляд ковзнув від руки, що лежала на моїй нозі, до моїх очей. Тільки нічого не подумай!
«Уже подумав», протягнув я, прибираючи руку друга. Аня, не стримуючи сміху, почала сміятися так щиро та гучно, що цей сміх підхопила й Марта.
Я злякався, вона так раптово вискочила, що я до цього ні грама не був готовий!
«Так ми тобі всі повірили», продовжувала сміятися Аня, чим неабияк виводила хлопця з себе.
Все, я нічого торкатися не буду!
«Ага, особливо до Данила», промовила дівчина, утикаючись обличчям у груди друга.
Та ну вас... буркнув Назар, демонстративно схрестивши руки на грудях.
Кімната знову наповнилася важкою, липкою тишею та діалогами акторів фільму, яку порушували шурхотіння чіпсів на тарілці. Ще кілька разів Назар здригнувся від різких моментів на екрані, після чого швидко взяв себе в руки, але нова хвиля сміху від Ані все ж виривалася назовні.
Під час перегляду фільму непомітно спорожніла миска з чіпсами, а потім і з попкорном. За вікном уже давно стемніло, і остаточно в свої права увійшла ніч.
Коли на екрані з'явилися фінальні титри, ми ще кілька секунд мовчки дивилися на ноутбук, ніби не хотіли визнавати, що вечір уже добіг кінця.
«Потрібно так збиратися частіше!» промовив Назар, потягаючись на ліжку.
«До речі, це хороша ідея». Марта взяла дві брудні тарілки та направилася в бік кухні. «Ще б хлопців і Христину до нас!» задумано протягнула Марта, повертаючись назад у кімнату.
Мене цей фільм так розморив. Спати!
«То чого чекаємо, давайте будемо лягати!» промовив я, на секунду завмираючи з невирішеною задачкою на логіку: «на одному березі вовк, вівця, капуста, потрібно їх перевезти в човні через річку так, щоб вівця не з'їла капусту, а вовк вівцю».
А якщо серйозно, як ми спати зібрались?!
«Отож, хлопці, на вихід!»
«Марта!» протягнув я в надії на порятунок, але дівчина серйозно, з ледь помітною посмішкою, промовила:
«Ну, а що ти хотів, якщо Аня ляже в одній кімнаті з Назаром, то я з тобою ніколи!»
Сперечатися не було жодного сенсу, і я сам добре розумів, що це остаточне рішення Марти й правок не буде. Тому через п'ятнадцять хвилин ми з Назаром уже лежали в ліжку, але було незручно, враховуючи розміри ліжка, яке для одного в самий раз, але для двох незручно та й тіснувато.
«Чорт забирай, коли я пропонував вам залишитись на ніч, я не думав, що ночувати ти будеш зі мною!» пробубнів я, відсовуючи від себе ногу Назара.
«А на що ти розраховував, що з тобою ляже Марта?»
На секунду я завмер від запитання друга. Та у мене була така думка, і це було куди краще, ніж оце все. Коли волосата нога Назара випадково торкнулась моєї, я, як обшпарений, зіскочив з ліжка.
Посплю на землі краще!
«Ти б краще поділився тим, що відчуваєш до Марти. Данило, ми не сліпі й бачимо, що у ваших відносинах змінилось геть усе».
А й справді, що я до неї відчуваю? Сусідка? Давно вже Марта перестала бути звичайною сусідкою, це поняття залишилось десь там, на початку нашого знайомства. А тепер хто вона мені?
«Назар, якщо чесно, не знаю», промовив я та закинув руки за голову, пригадуючи цю нестерпну дівчинку кілька місяців назад.
«Ти заховався?» з цікавістю запитав друг, припіднімаючись на руках, щоб краще мене бачити.
Я мовчав довго, міркуючи над тим, чи правильно все зрозумів друг, а потім підсумував.
Так! Я закохався в Соколову...