20 Бути чи не бути. Підготовка до філософії.

Тиждень хвилювань та постійної підготовки пролетів надто швидко. Сумно було визнавати, але я була готова не до всіх предметів. Сьогодні був перший екзамен з вищої математики, де мені оцінку поставили автоматом, але я знала, що так більше не пощастить. Тому після пар я розклала підручники та стала готуватися до наступного екзамену, який мав приймати Григорій Йосипович.
Найгірше було те, що Григорій Йосипович належав до тієї категорії викладачів, які ставили додаткові запитання. І не одне, а рівно стільки, скільки потрібно, щоб остаточно переконатися: ти нічого не знаєш.
Я відкрила один підручник, потім другий, за ним пішов третій. Закрила всі та втомлено опустила голову на стіл. Знання категорично відмовлялися залишатися в моїй голові, ніби в ній утворилася чорна діра, і все, що я так важко намагалася запам'ятати, просто розчинялося в пустоті.
А що якщо...
Я почала думати про шпаргалки, але відразу відкинула цю думку. Надто уважним старим був Григорій Йосипович. Він, по-моєму, з одного лише погляду прочитав би, що і де саме я заховала, ще до того, як я встигла б хоч раз скористатися шпаргалкою.
У тиші кімнати телефон задзвонив надто дзвінко. На екрані висвітився номер Ані, і я без роздумів підняла слухавку.
— Піддається граніт науки вивченню? — втомлено запитала подруга. По її голосу було зрозуміло, чим саме вона зараз займається.
— Зуби можна стерти об цей граніт, — не менш втомлено промовила я, відкидаючись на спинку крісла.
— Даня сьогодні на роботі?
— Так. Казав, що буде пізно.
— Значить, я скоро буду в тебе. Будемо гризти цей граніт разом. І не так нудно буде.
Подруга навіть не стала слухати мої заперечення й поклала слухавку.
Я лише важко зітхнула, поглянула на гору відкритих підручників і безсило посміхнулася.
— Ну що ж, Григорію Йосиповичу... Схоже, сьогодні ми оголосимо вам останній бій.
Менш ніж через тридцять хвилин Аня була у мене з рюкзаком, перекинутим через плече і вщерть наповненим конспектами та книгами. Крім стандартного підручника з філософії, у портфелі подруги знайшлися ще книги Аристотеля, Сократа, Платона та ще кількох не менш мудрих людей, які, здається, свого часу дуже любили ускладнювати життя студентам.
— Ти де дістала цей витвір? — запитала я, оцінюючи масштаби підготовки подруги.
— Назар дав. Він за цими підручниками на першому курсі готувався.
— І як, допомогло?
— Ну, як бачиш, уже на третьому курсі. Значить, допомогло, — промовила подруга, і ми сіли за стіл.
Один підручник змінював інший, сторінки перегорталися одна за одною, а об'єм прочитаного зменшувався неймовірно швидко. Все ж Аня виявилася права: дві голови краще. Ознайомлення з матеріалом проходило в рази швидше, ми пояснювали одна одній незрозумілі моменти, сперечалися над визначеннями й навіть кілька разів знаходили відповіді швидше, ніж у підручнику.
Але була одна велика проблема — цей матеріал невблаганно не хотів залишатися в голові.
— Може, ще кави? — втомлено запитала я, відсовуючи від себе чергову книгу.
— А сенс? Три попередні кружки вже дали нам зрозуміти, що філософами нам із тобою не бути. Не можемо ми міркувати про буття, сенс життя і ще бозна-що, — Аня втомлено відкинулася на спинку крісла й приречено простогнала.
— Хочемо ми чи ні, але нам доведеться це все зубрити.
— Що зубрити, Марта? — обурилася подруга, зіскочивши зі стільця. — Один пише одне, інший міркує зовсім по-іншому. Як запам'ятати, який старий про що міркував? Я їхні імена пам'ятаю через раз, а тут ще й теорії!
Я лише важко зітхнула.
— Ну, без кави ми ще трішки — і точно заснемо, — промовила я, все ж ставлячи чайник.
Десь із коридору пролунав шурхіт. За мить на порозі кухні з'явився усміхнений Данило з пакетом у руках.
— Ти сьогодні рано, — промовила я, кинувши погляд на годинник, що показував лише десяту.
— Та сьогодні з роботою впоралися раніше, тому я вже тут, — відповів Данило, дістаючи з пакета кілька шоколадних батончиків і простягаючи їх мені. — Для виснажених філософів. Думаю, цукор зараз буде корисніший за ще одну кружку кави.
— Ні, ну все... — Аня театрально схопилася за серце. — Марто, він тобі батончики після роботи приносить?
— Просто купив...
— Просто? Це слово тут уже не працює. Ще трохи — і ви будете одне одному бутерброди в університет пакувати.
— Батончики — це штраф за нашим договором, — промовив Данило, заспокоюючи подругу, чия уява, здається, давно вийшла з кімнати.
— Ага, та я прям так і повірила. Де Назар, коли він так потрібен?!
— А навіщо тобі він? — не зрозумів Данило.
— Він проспорив! Я ж казала, що ви швидше закохаєтесь, ніж повбиваєте одне одного, — весело промовила подруга, переводячи погляд то на шоколад, то на Данила, то на мене.
— Аня, — суворо огризнулася я, ставлячи три чашки з кавою на стіл. — Нам ще вчити й вчити, а ти тут вигадуєш те, чого немає ні грама.
— Ой... Чого ти нагадала? Це було єдине, що мене на секунду втішило, — сумно промовила подруга.
— Це ви ще до філософії готуєтесь? — запитав Данило, на що ми синхронно кивнули.
Та там же немає що вчити! Це ж філософія. Головне робити вигляд, що все розумієш, кивати на слова Григорія Йосиповича, а особливо стверджувати, що тобі дуже подобаються філософські погляди Сократа.
Левицький, а ну но скажи, з якого разу ти здав філософію Григорію Йосиповичу?
Данило зам’явся буквально на кілька секунд, ніби пригадував, а потім з неприхованою гордістю відповів:
З першого разу. Тільки він, здається, вирішив, що нарешті знайшов собі співрозмовника, тому я ледь ноги з кабінету виніс, поки він не зрозумів, що мої знання не більше ніж пилюка йому в очі.
Ми з Анею здивовано переглянулися, а потім одночасно повернули голови до Данила.
І що ж він буде запитувати? скептично поцікавилася подруга.
Данило взяв зі столу підручник, швидко пробігся очима по сторінці, а тоді з таким серйозним виразом обличчя, ніби вже сидів за екзаменаційним столом, запитав:
Марто, хто такий Сократ?
Філософ...
Дуже змістовно, сухо кинув Данило.
Я закотила очі, але все ж виправилася:
Давньогрецький філософ, який міркував про життя, мораль, чесноти та пізнання людиною самої себе.
О, це вже значно краще, задоволено кивнув Данило. А тепер наступне запитання.
Він закрив підручник, ніби перевіряв уже не книгу, а нас.
Хто написав книги Сократа?
Сократ... невпевнено почала Аня, але її запал відразу зупинив Левицький своїм різким запереченням.
Ні.
Платон? спробувала вже явно відгадати подруга і потрапила прямо в яблучко.
Молодець.
Добре. Тоді наступне питання. Арістотель був учнем...
Платона! майже викрикнула я.
Молодець.
Я самовдоволено посміхнулася.
А Платон був учнем?
Посмішка миттєво зникла.
Ну?
...
Марто?
...
Соколова, не змушуй мене думати, що автомат з вищої математики був випадковістю.
Сократа, тихо пробурмотіла я.
От бачиш. Уже краще.
Знаєш, Марто, мені здається, якщо Левицький захоче, він може замінити Григорія Йосиповича, ледь стримуючи сміх промовила подруга.
Не треба, швидко відповіла я. Одного вже вистачає.
Данило лише задоволено посміхнувся, сів поруч із нами й підтягнув до себе підручник.
Так. А тепер серйозно. Поки Григорій Йосипович не перетворив вас на своїх наступних філософських жертв, давайте ще раз пройдемося по найголовнішому.
Наступні кілька годин пролетіли непомітно. Данило то ставив нам запитання, ніби сам був Григорієм Йосиповичем, то жартував так, що ми з Анею ще хвилин п’ять не могли повернутися до підручників. Поступово прізвища філософів перестали зливатися в одну суцільну кашу, а деякі їхні думки навіть почали здаватися логічними.
Все, приречено простогнала Аня, закриваючи підручник. Якщо я зараз ще хоч раз почую слово «буття», то сама почну міркувати про сенс життя.
Думаю, на сьогодні досить, погодилася я, розтираючи втомлені очі. Голова гуділа так, ніби замість думок у ній уже кілька годин сперечалися Сократ, Платон і Арістотель.
Телефон подруги задзвонив так гучно в тиші кімнати, що я ледь не перекинула стос підручників на підлогу. Аня відповіла на дзвінок, і на тому кінці пролунав веселий голос Назара.
Моя дівчинка готується до філософії?
Твоя дівчинка у нас. Готував їх до екзамену, поки ти там десь прохолоджувався, награно обурено промовив Даня, за що Аня не сильно, але відчутно штурхнула його в плече.
Скоро буду йти додому, зможу з тобою поговорити.
Ти бачила, котра година? Залишайся у нас, промовила я, уявляючи, як подруга сама йтиме нічними, майже порожніми вулицями кримінального району, де вони з Назаром орендували квартиру.
Раптом у двері гучно постукали.
Данило здивовано поглянув на нас, підвівся й відкрив двері. На порозі стояв Назар з однією трояндою в руці.
Я прийшов тебе забрати та провести додому, промовив хлопець, простягаючи квітку Ані.
Подруга лише широко посміхнулася, забрала троянду й, не приховуючи радості, чмокнула мене в щоку на прощання.
Дякую за компанію.
Данилу вона лише скромно кивнула.
І тобі дякую за практику. Думаю, після сьогоднішнього вечора в мене є хоча б шанс пережити Григорія Йосиповича.
Головне впевнено говорити, навіть якщо не дуже знаєш, про що говориш, усміхнувся Данило.
Це філософія, там, здається, всі так роблять, не втрималася я.
Ми всі дружно засміялися.
Коли двері за друзями зачинилися, у будинку стало напрочуд тихо. Я поглянула на Левицького набагато довше, ніж хотілося й було потрібно.
Даня, дякую, що допоміг. Ми б без тебе до ранку сиділи й точно не розібралися б у цьому філософському бутті.
Нема за що, Марта...
У повітрі повисла тиша. Легка, спокійна й така незвична для нас із Левицьким. Ми звикли сперечатися, влаштовувати один одному каверзні ситуації, підколювати й доводити свою правоту до останнього. А це... це було чимось зовсім новим і незвичним.
Я навіть не помітила, як перестала чекати від нього чергової шпильки.
— Ти йди, напевно, купатися, а потім піду я. Саме за той час, поки ти будеш митися, я приберу зі столу, — промовила я.
Данило мовчки кивнув.
— Добре.
Він зник у коридорі, а за кілька секунд у ванній зашуміла вода. Я повільно почала збирати зі столу чашки, підручники й списані конспекти, сама не помічаючи, що на губах уже давно грає ледь помітна посмішка.
Я неквапливо почала збирати підручники в акуратні стопки. На столі залишилися лише три порожні кружки з-під кави, кілька фантиків від шоколадних батончиків і відкритий конспект із поспіхом підкресленими рядками.
Дивно... Ще якихось кілька тижнів тому я була впевнена, що життя з Данилом стане найбільшою помилкою в моєму житті. А тепер ми цілий вечір разом пояснювали філософію, сперечалися про Сократа і сміялися з наших безнадійних відповідей.
Я сама не помітила, коли він перестав бути для мене «гітаристом-терористом».
І це лякало навіть більше, ніж завтрашній екзамен.