19. Перші ревнощі

Поступово перший семестр почав наближатися до завершення. Прохолодна осінь непомітно змінювалася морозним груднем. Студенти, які до цього ходили в легких осінніх куртках, поступово переходили на теплі зимові. Холод в аудиторіях був таким, що до кінця пар здавалося, ніби ти сам перетворюєшся на крижану статую, яка починає відтавати лише після повернення додому.
— Привіт, Марта! — промовив однокурсник Андрій, наздоганяючи нас з Анею дорогою до кав'ярні, де ми між парами планували випити по склянці гарячого чаю й хоча б трохи зігрітися.
— Привіт, — відповіла я, повернувшись до нього.
— Марто, я чув, що ти найкраще знаєш вищу математику на потоці?
Я ледь усміхнулася.
— Не впевнена, що чутки настільки правдиві... Але так, знаю її добре.
— Я хочу, щоб ти мене підтягнула перед екзаменом!
Я щиро розсміялася, абсолютно не розуміючи, як це взагалі можливо зробити за тиждень. Аня, схоже, поділяла мою думку, бо лише тихенько хмикнула й пішла далі, навіть не чекаючи завершення розмови.
— За тиждень це ніяк не вийде.
— А якщо після пар ми будемо займатися?
— Навіть якщо після пар я виділятиму тобі по годині, усе одно не навчу тебе всього за тиждень, — якомога спокійніше відповіла я, хоча була щиро здивована його оптимізмом.
— Марто, якщо ти мені не допоможеш, я пропав... — приречено простогнав одногрупник і потер скроні, ніби вже подумки прощався зі стипендією. Я кілька секунд мовчки дивилася на нього.
— Скільки балів тобі потрібно?
— Мені високі не треба. Головне — не вилетіти.
Він подивився на мене з такою останньою іскоркою надії, що я лише важко видихнула.
— Гаразд. Сьогодні після пар приходь до мене.
Обличчя хлопця миттєво змінилося.
— Серйозно?
— Я випишу тобі всі основні формули, найважливіші типи задач і покажу, що найчастіше трапляється на екзамені. Не шпаргалки, а короткий конспект виживання.
— Тобто шанс є?
— Якщо перестанеш панікувати й хоча б відкриєш конспект — є.
— Марто, ти мене рятуєш!
— Не перебільшуй. Я лише хочу, щоб після екзамену ти не проклинав тих то придумаввищу математику.
Андрій нарешті розсміявся.
— Домовилися! Тоді після пар я до тебе.
— І калькулятор не забудь.
— Навіщо?
— Щоб хоча б було на що скидати провину, якщо нічого не зрозумієш.
Він лише безпорадно похитав головою, а я, усміхаючись, наздогнала Аню.
Ми саме зайшли до кав'ярні, коли я помітила за столиком уже знайому компанію. Хлопці з рок гурту «Пульс» разом із Христиною щось жваво обговорювали, час від часу вибухаючи сміхом.
— Я взяв тобі твій улюблений фруктовий чай! — гукнув Даня мені вслід, коли я вже прямувала до барної стійки.
Я мимоволі усміхнулася.
— Дякую!
На душі чомусь стало трохи тепліше. Можливо, справа була не лише в гарячому чаї.
Обговорення перед сесією кипіло не гірше, ніж чайник у гуртожитській кухні. Ми навперебій обговорювали всі проблеми й труднощі, які чекали нас на екзаменах, а Максим із Христиною, як найдосвідченіші четвертокурсники серед нас, ділилися своїми хитрощами, як здати все легко й без зайвих нервів.
— У Григорія Йосиповича потрібно відвідувати всі пари. І найголовніше — не потрапити до його чорного списку! — повчально промовила Христина.
— Христино, я туди, здається, потрапила ще в перший день навчання. Запізнилася на сім хвилин. Думаю, моє прізвище там уже не чорними, а золотими літерами написане.
— Не перебільшуй, — зі сміхом промовила Аня на що я лише хмикнула.
— А ти не смійся. Бо твоє прізвище цілком могло потрапити поряд із моїм.
На мить усмішка з Аниного обличчя зникла, але вже за секунду вона безтурботно махнула рукою.
— Якщо я в тих списках, значить, доведеться здавати важко й надривно.
— Ой, не такий уже й страшний вовк, як його описують. Я був на перескладанні в цього діда три рази — і нічого, усе здав! — промовив Назар, обіймаючи Аню за талію.
— Звучить дуже обнадійливо, — пожартувала я, допиваючи свій чай.
Після пар я повернулася додому. Будинок був на диво тихим і порожнім. Я голосно покликала Даню, але у відповідь почула лише тишу. За мить пригадала, що сьогодні в нього зміна.
— Точно...
Я ледь усміхнулася й пішла на кухню.
У холодильнику, на диво, ще залишалися продукти, тому довго думати над вечерею не довелося. За пів години на плиті вже тихенько булькав курячий суп, а поруч на сковорідці підрум'янювалися овочі. Поки все готувалося, я машинально прибрала зі столу, вимила посуд, поставила чайник і навіть витерла стільницю, хоча вона й так була чистою. Просто хотілося чимось зайняти руки.
Після вечері будинок знову занурився в тишу.
Я перенесла на кухонний стіл свої конспекти, підручники й ноутбук. До зимової сесії залишалося зовсім небагато.
Години непомітно змінювали одна одну. Я розв’язувала задачі, повторювала формули, виписувала найважливіші теореми й навіть не помітила, як за вікном остаточно стемніло. Час від часу робила ковток уже давно теплого чаю, потирала втомлені очі й знову схилялася над конспектами. У будинку було настільки тихо, що єдиними звуками залишалися цокання настінного годинника та шурхіт сторінок.
Різкий дзвінок у двері змусив мене здригнутися.
Я підвела очі на годинник.
— Уже восьма... — здивовано пробурмотіла я, намагаючись пригадати, кого могло занести до нас у такий час. Данило мав повернутися значно пізніше, а гостей ми точно не чекали. Я обережно підвелася зі стільця й попрямувала до дверей.
Крокуючи до дверей, я була шокована, як швидко пройшов час. Відчинивши двері, пропустила Андрія всередину. У руках він тримав товстий зошит і ручку, ніби прийшов не на підготовку, а щонайменше на страту.
— Привіт, — промовив він, крокуючи на кухню.
— Привіт. Я тут накидала деякі формули й задачі, які нам потрібно розібрати, а тобі потім вивчити. За тиждень ми не вивчимо весь матеріал, але якщо зробимо акцент на найважливішому, то ще зможемо поборотися за хороші бали.
— Хм... А мені подобається хід твоїх думок.
— Не поспішай радіти. Писати доведеться багато.
Скільки часу минуло, ми навіть не помітили. Настільки були захоплені розв’язуванням задач. На столі лежали підручники, списані аркуші, ручки й калькулятор. Зошит, з яким прийшов Андрій, уже майже наполовину був заповнений формулами, моїми поясненнями та прикладами.
Якщо на початку він дивився на інтеграли так, ніби це були стародавні ієрогліфи, і зовсім не розумів, що з ними робити, то через кілька довгих годин зосередженої роботи вже сам правильно розв’язував задачі.
— Бачиш? Уже значно краще, — усміхнулася я.
— Якби мені так пояснювали на лекціях, я б давно все зрозумів.
Я лише тихо засміялася.
У цей момент вхідні двері тихо, майже беззвучно, рипнули. Я відчула, як холодний протяг ковзнув по ногах.
— Це, напевно, Данило повернувся, — промовила я до Андрія.
— Марто, ти ще не спиш? — пролунав знайомий голос із коридору.
За секунду Данило зайшов на кухню й завмер. Повільно скинув із плечей куртку, не відводячи погляду від столу.
На кухні повисла німа тиша.
Я лише зараз помітила, як це все виглядало збоку. Посеред столу — відкриті конспекти, підручники, два зошити, дві майже порожні кружки з-під чаю й тарілка з недоїденим печивом.
— О... У нас гості? — нарешті промовив Данило.
— Так, — усміхнулася я. — Це Андрій. Я допомагаю йому підготуватися до екзамену.
— Ага...
— Вечір добрий, — чемно промовив Андрій, простягаючи руку. — Андрій.
— Данило.
Хлопці потиснули один одному руки. Рукостискання тривало на кілька секунд довше, ніж мало б. Я переводила погляд з одного на іншого й ніяк не могла зрозуміти, що тут, у біса, відбувається.
— То... математика? — ніби між іншим запитав Данило.
— Так, — відповів Андрій. — Без Марти я цей екзамен точно не здам.
— Он як...
Данило ледь усміхнувся, але усмішка вийшла якоюсь дивною. Натягнутою. Це не приховалося й від Андрія.
Він повільно підвівся зі свого місця й винувато промовив:
— Марто, дякую за допомогу. Але я вже, мабуть, піду.
— Та ми ще...
— Ні, справді. Уже пізно. Дякую ще раз.
Поспіхом він закрив зошит, накинув куртку на плечі й майже вибіг у коридор.
— Андрію, зачекай! — крикнула я, виходячи слідом.
— Все добре, справді. Побачимося в університеті.
Він швидко вискочив надвір. За порогом уже повільно кружляли поодинокі сніжинки, а за кілька секунд його силует розчинився в темряві.
Я повернулася на кухню.
Данило, ніби нічого не сталося, спокійно доїдав печиво.
— Що це, в біса, зараз було? — запитала я, схрестивши руки на грудях.
— Що саме? — незворушно перепитав він.
— Ти зайшов на кухню, і твою люб’язність ніби вітром здуло. Ти дивився на нього так, ніби він під холодильником усе моє печиво сховав і весь наш чай випив. А до твого відома, він прийшов зі своїм печивом.
Данило покрутив у руках останню печенюшку.
— А я то думаю, чого ж таке несмачне печиво. А це він його приніс.
— Андрій! — обурено нагадала я.
— Ага... він.
— Левицький... ти що, ревнуєш? — запитала я, дивлячись йому просто в очі.
Данило саме зробив ковток чаю й одразу ж поперхнувся.
— Я?
— Так, ти.
Він кілька разів відкашлявся, поставив кружку на стіл і фиркнув.
— Соколова, якби зараз було літо, я б припустив, що ти перегрілася.
— Ти просто не хочеш визнати, що ревнував.
— Марто, тут нема чого визнавати, — недбало кинув Левицький, знизавши плечима.
Чомусь саме ця байдужість зачепила мене значно сильніше, ніж будь-яка його підколка.
Я мовчки згребла зі столу свої книги, конспекти й зошити.
— Марто... — покликав Данило вже значно спокійніше.
Але я навіть не озирнулася.
Швидко пішла до своєї кімнати й так грюкнула дверима, що, здається, здригнувся весь будинок.