18. Спільний побут на двох

Марта
Ранок розпочався не з дзвону будильника та не з лайки Левицького через проспаний будильник. Було б надто дивно, якби суботній ранок розпочався за одним із цих сценаріїв. У пам'яті прокрутився графік роботи Левицького, і за всіма найгіршими канонами, які тільки можна було уявити, сьогодні він був удома.
Я накинула ковдру на голову та важко простогнала, пригадуючи свій учорашній конфуз. Ну все. Доведеться цілий вихідний провести в кімнаті. Інакше я не витримаю погляду Левицького. А його підколи — то взагалі окремий вид тортур. Я відкинула ковдру з обличчя, погляд прикувався до стелі.
— Головне сидіти тихо і не висовуватися з кімнати. А там, можливо, пощастить і Данило кудись піде.
Я заплющила очі, і перед ними знову постала картина мого вчорашнього провалу.
— Ще трішки і потрібно було його самого поцілувати! Навіщо було чекати?! — вилаялася я й знову накинула ковдру на обличчя.
Ні. Краще не згадувати. Бо варто лише подумати, як близько він тоді стояв, і щоки знову починають палати. Я ж справді була впевнена, що він мене поцілує. А замість цього Левицького більше зацікавив мій ноутбук. Чудово, Марто. Просто чудово.
У кімнаті було тихо. За стіною не бриніла гітара, не лунали кроки й не грюкали двері.
Ця тиша насторожувала ще більше. Я потягнулася до телефона. Дев'ята двадцять.
— Ладно... ще трішки полежу.
Через деякий час я знову поглянула на екран. Минуло лише п'ять хвилин.
— Серйозно? Хто взагалі придумав, що час може тягнутися настільки повільно?
Я втомлено видихнула, перевернулася на інший бік. Спробувала ще заснути, але не вийшло. Заплющувала очі. Рахувала до ста. Навіть уявляла, що Левицький уже пішов з дому. Не допомагало абсолютно нічого. Лише власні думки вперто крутилися навколо одного й того самого конфузу. Із кімнати все одно колись доведеться вийти.
Минуло ще хвилин двадцять. Я встигла переглянути стрічку новин, відповісти на кілька коментарів під книгою, тричі перевірила годинник і двічі переконала себе, що виходити нікуди не потрібно.
Але урчання мого шлунка нагадало про потребу поснідати. Я вперто намагалася ігнорувати це бажання ще хвилин п'ять, але переможець у цій битві був очевидний.
Невпевнено я привідкрила двері й поглянула в коридор. Порожньо. Я видихнула з полегшенням і навшпиньки попрямувала до кухні. Теж порожньо. Відкрила холодильник.
— І тут порожньо... — втомлено промовила я й грюкнула дверцятами холодильника.
— Добрий ранок.
Данило з'явився буквально нізвідки. Я здригнулася й від несподіванки вперлася спиною в тумбочку.
— Добрий ранок... — невпевнено відповіла я, відходячи від стільниці.
— У холодильнику порожньо? — запитав, ніби нічого вчора не було, Данило та потягнувся до чайника. Його рука лягла поверх моєї. Ми синхронно відсмикнули руки.
— Вибач, — промовив Данило, вмикаючи чайник.
— Та нічого... У холодильнику лише яйця.
— Значить, на сніданок буде яєшня. А пізніше я піду по продукти. Якраз учора зарплату дали.
— Тільки під час готування кухню не спали.
Я чекала у відповідь хоча б якоїсь шпильки.Хоч одного натяку на вчорашній вечір. На мої заплющені очі. На ноутбук. На книгу. На будь-що. Але у відповідь не почула ні слова про мою творчість, ні жарту про те, що я завмерла в очікуванні поцілунку. Він мовчав. І був ані грама не збентежений. Навпаки, поводився так, ніби вчорашнього вечора взагалі не існувало. Невже справді вирішив зробити вигляд, що нічого не сталося? Чи, може, просто чекає зручного моменту, щоб вистрілити найболючішою підколкою? Знаючи Левицького, другий варіант здавався значно реальнішим.
— Яєшня готова, — промовив Левицький, ставлячи переді мною тарілку з ароматною стравою.
— Дякую.
Неквапливо, я б навіть сказала — напрочуд спокійно, ми з Левицьким розправилися зі сніданком. Ситі й задоволені, кожен зайнявся своєю справою. Я мила посуд, поки він пилососив підлогу. Було дивно. Надто незвично. Ще місяць тому ми були лютими ворогами. Потім стали людьми, які просто змушені були жити під одним дахом. А тепер... Тепер непомітно дійшли до стадії: «В принципі життя під одним дахом не таке вже й погане».
І це було... Так по новому. Це ж той самий Левицький, який дратував мене кожним своїм подихом. Той самий хлопець, через якого мене виселили з гуртожитку.
Той самий музикант, якого я ще зовсім недавно готова була придушити його ж гітарою. А тепер...Тепер я вчора мало не поцілувала його сама.
— Марта! — наполегливо пролунав голос Левицького за моєю спиною.
Я здригнулася й обернулася. Він сердито дивився на мене, тримаючи в руках пилосос.
— Ти що, в думках там уже пишеш наступну главу?
Я криво посміхнулася, а про себе лише тихо промовила: «Та якби ж то... Про тебе, телепню, думаю».
— Ні. Щось сталося?
— Так. Я кликав тебе разів десять, але все марно. До мене дзвонили хлопці з гурту, пропонують сьогодні десь зібратися. Можливо, у нас? Я скажу Максиму, щоб приходив із Христиною, а ти зателефонуй Ані, і посидимо сьогодні всі разом. Якщо, звісно, ти не проти.
— Проти? Ти що? Це класна пропозиція, щоб не сидіти в чотирьох стінах. Можливо, за будинком у альтанці сядемо? На вулиці вже не жарко, але ще й не холодно. Комарів теж немає.
— Це класна ідея. Тоді потрібно, щоб ти склала список продуктів, а я піду скуплюся. На котру годину всім казати?
Я подумки стала рахувати час. Зараз одинадцята. Поки Данило доїде до магазину, поки повернеться назад, мине щонайменше година, а то й більше. Потім ще потрібно все приготувати. Якщо робитимемо все разом, то за дві години точно впораємося.
— Кажи всім на третю. Якраз до того часу сядемо за стіл.
— Окей, — промовив Данило.
Я дістала один зі своїх зошитів і стала складати список продуктів, які знадобляться нам сьогодні та ще й на цілий тиждень. Данило стояв збоку, уважно спостерігаючи, як я старанно виводжу кожну букву, і час від часу додавав:
— Допиши ще кетчуп. — За хвилину знову згадав — І яйця. У нас закінчилися.
— Данило, якщо ти ще щось згадаєш, то простіше буде взяти холодильник із собою в магазин.
— Не погана ідея, — абсолютно серйозно кивнув він.
Я лише фиркнула й дописала останній пункт. Спільними зусиллями ми склали список, після чого Данило взяв рюкзак, ключі й пішов до магазину. Я ж набрала у велику миску теплої води, взяла ганчірку й вийшла на подвір'я. Альтанка, в якій ми планували провести вечір, виглядала так, ніби останній раз люди сиділи тут ще за часів динозаврів. Дерев'яний стіл вкривав настільки густий шар пилу, що на ньому можна було спокійно писати пальцем.
— Ну привіт... — пробурмотіла я, занурюючи ганчірку у воду.
Довелося кілька разів міняти воду, перш ніж стіл нарешті набув людського вигляду. Сонячні промені знову почали відбиватися від його поверхні, а я задоволено видихнула. Але раділа я зарано. Мій погляд упав на шампури. Вони були настільки брудними, що я ледь стримала блювотний позив. Здавалося, їх востаннє мили ще до мого народження.
— Ні... Ні, хлопці, на такому шашлик я вам точно готувати не дам.
Підхопивши шампури двома пальцями, ніби вони були заражені невідомою цивілізацією, я понесла їх у будинок. Набрала гарячої води, щедро насипала кисневого порошку й занурила їх у миску.
— Ну що, друзі... Або ви сьогодні станете чистими, або полетите на металобрухт, — пробурмотіла я, озброюючись металевою губкою.
Вимивання шампурів, гриля та, в кінці кінців, підлоги, за яку я мала взятися найпершою, зайняло чимало часу. Я саме закінчувала вимивати підлогу, коли почула, як рипнули вхідні двері.
— Даня, це ти? — гукнула я.
Відповіді не було, зате на кухню зайшов Назар. Посміхаючись своєю звичною широкою усмішкою, він одразу промовив:
— Ні, це не Даня. Це ми з Анею прийшли. Куди продукти нести? Аня пиріг спекла, а я, як просив Даня, мотнув по шашлик, бо біля вас тут ніде не було.
— Заносьте поки що до хати. Там ще багаття ніхто не розводив, — промовила я, по-дружньому обіймаючи Назара.
— Фух... Я ледь по дорозі сюди руки десь не залишив!
Після цих слів вхідні двері рипнули ще раз, і в будинок зайшов Данило, обвішаний пакетами так, ніби скупив щонайменше пів магазину. Назар весело присвиснув.
— Ти що, виніс пів магазину?
— Ні, — спокійно відповів Даня, ставлячи пакети на підлогу. — Скупився на сьогодні і нам із Мартою на тиждень.
Хлопці жваво взялися розбирати пакети, поки ми з Анею розділяли продукти на дві купи. Частину складали до холодильника, а іншу залишали на вечір. Кухня швидко наповнилася запахом свіжої зелені, овочів та свіжоспеченого пирога. Коли вхідні двері рипнули втретє, я почула знайомі голоси Артема, Максима та незнайомий дівочий сміх. Христина, — одразу здогадалася я. Як би не була зайнята, я все одно пішла до коридору їх зустрічати. Саме в цей момент із кухні пролунав веселий голос Назара:
— Даня, ви випадково за цих два тижні не одружилися?
— Назар! — прошипіла Аня. Але той навіть не думав заспокоюватися. Настрій у нього сьогодні був чудовий, а бажання жартувати — ще більше.
— Ну а що? Аню, ти тільки подивися, як вони ідеально побут ділять. Щоб ти розуміла, за три роки в гуртожитку відправити Даню по продукти було чимось із розряду фантастики. А тут він сам на тиждень скупитися пішов.
— Марта список написала, — спробував виправдатися Даня.
Але цим лише ще більше роззадорив Назара. Той голосно розсміявся.
— Оце і є початок сімейного життя! Спочатку список продуктів, потім спільний бюджет, а там і до дітей недалеко!
— Назар! — уже одночасно вигукнули Данило з Анею.
Я ледь стримала посмішку уже уявляла як моя мрія стає реальністю і двійко шмарких спиногризів трощать гитару Данила.
— Привіт! — усміхнулася я Артему й Максиму коли я вийшла до них в коридор.
Поруч із хлопцем стояла дівчина з темним кучерявим волоссям нижче плеч. Вона привітно усміхнулася, а в брові виблискував маленький пірсинг.
— Привіт, ти, напевно, Христина?
— Привіт, так. А ти Марта, сусідка Данила?
— Так, — промовила я.
Хоч останнім часом ми стали не лише сусідами по спільних квадратних метрах, а ще й... друзями? Від цього усвідомлення я на мить завмерла, пропускаючи гостей на кухню.
Через дві години легкі закуски та юшка вже стояли на столі, а хлопці надворі дожарювали шашлик. Ми ж із дівчатами сиділи в бесідці й активно розмовляли.
— Скільки ви вже з Максимом? — запитала Аня у Христини. Та лише знизала плечима.
— Якщо рахувати від знайомства, то вже чотири роки. Ще з моменту поселення в гуртожиток. А якщо з моменту пропозиції зустрічатися... Христина замовкла, задумалася й раптом видала те, від чого ми всі дружно випали в осад. — ...то ми ще не разом.
— Що? — одночасно перепитали ми.
— Він ніколи не робив мені пропозицію зустрічатися. У нас якось усе сталося... само собою. Без романтичних зізнань, без гучних промов. Одного дня ми просто зрозуміли, що вже пара.
— Тобі потрібна гучна пропозиція? — запитав Макс, підійшовши до нас і обійнявши Христину за талію.
— Тепер уже ні, — усміхнулася вона, спираючись головою йому на плече.
— Це що, я сьогодні один на лаві запасних? — театрально запитав Артем, падаючи на лавку.
— Чому ж один? Ще є я та Данило, — промовила я.
Артем лише багатозначно посміхнувся. Я миттєво зрозуміла, про що він подумав, і саме це мене неймовірно роздратувало. Сутінки повільно опускалися над містом. Нічна прохолода ставала дедалі відчутнішою, а в одній лише кофті було вже відверто холодно. Тому Данило сходив до будинку по куртки, які ми з дівчатами завчасно взяли із собою.
— Жовтень місяць, а вечори такі холодні, ніби вже кінець листопада, — промовила я, щільніше закутуючись у куртку.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, гріючи руки об паперові стаканчики з гарячим чаєм. Вогонь тихо потріскував у мангалі, десь у далині гавкав собака, а над нами одна за одною почали з'являтися перші зірки.
— Якщо ми ще хвилин десять так мовчатимемо, то просто позамерзаємо, — позіхнув Артем. — Пропоную у щось зіграти.
— У карти? — одразу підхопив Назар на що Данило похитав головою.
— Карти хтось взяв?
У відповідь запала тиша і всі дружно переглянулись.
— Отож. А від старих власників було б дивно, якби карти тут залишилися. Колишня господиня була викладачкою в нашому університеті. — Він промовив це з такою повагою, ніби говорив про легендарного професора, а не про жінку кому раніше належав цей будинок.
— Тоді... «Я ніколи не...» — усміхнулася Аня. — Усі знають правила?
— Це та гра, після якої відкриваються найганебніші секрети? — сором'язливо запитала Христина. Аня весело кивнула.
— По черзі говоримо фразу: «Я ніколи не...». Якщо хтось це робив — виконує штрафне завдання або робить ковток свого напою.