17. Марто, то це ти та авторка що пише...

Марта
Є три речі, за якими можна спостерігати вічно: як горить вогонь, як тече вода і як чоловік миє посуд.
Написавши ще один рядок книги, я мимоволі посміхнулася, пригадавши, як після вечері це робив Данило. Без жодного невдоволення чи буркотіння.
Навпаки, він спокійно зібрав увесь брудний посуд зі столу, поставив його в раковину й щедро спінив губку для посуду. Піна повільно ковзала по тарілках, а я... ледь не пустила слинку від цього видовища.
— Посуд... ти помиєш? — ошелешено перепитала я.
Данило так щиро й безтурботно розсміявся, що я мимоволі відчула, як до щік приливає тепло.
— Марта, я не інвалід. У мене є дві руки, і, так, я цілком здатний помити дві тарілки. Краще йди в душ.
Не чоловік, а мрія, — подумки пробурмотіла я. І відразу ж пригадала коментарі під черговою новою главою улюбленої книги.
"Уляні неймовірно пощастило з Дем'яном."
"Це не просто чоловік — це мрія."
"Я готова терпіти його гітару, але мені терміново потрібен такий музикант."
Тоді ці коментарі страшенно мене дратували. Я ніяк не могла зрозуміти, чим же всім так полюбився книжковий Дем'ян і його реальний прототип — Данило. А зараз...
Зараз я подумки лаяла себе всіма відомими словами.
Бо вперше за весь час мені шалено захотілося опинитися на місці головної героїні власного улюбленого ромкому. І це усвідомлення лякало мене значно більше, ніж сам Данило. За стіною пролунала некваплива й така до сьогодні незнайома мелодія, що на секунду я застигла за ноутбуком, уважно прислухаючись. Не почулося. За стіною й справді грав Даня.
Першим поривом було піти з ним сваритися. Повільно я поглянула на годинник що показував десята. Він порушує нашу домовленість. Але мелодія була настільки ніжною, несхожою на те звичне, настирливе трень-трень-трень, що я так ненавиділа. Я розслабилася, уважно слухаючи музику, яку нарешті склав гітарист-терорист, і чітко усвідомила декілька речей. Він більше мене не дратує. І, здається... мені подобається його творчість.
Пальці легко лягли на клавіатуру, а слова полилися десь із середини, ніби тільки й чекали цієї мелодії. Речення народжувалися одне за одним без жодної зупинки. Герої більше не здавалися картонними — вони сперечалися, жартували, закохувалися, мирилися. Я лише встигала записувати все, що підкидала уява.
За якихось сорок хвилин була готова майже ціла глава.
Я відкинулася на спинку крісла й задоволено перечитала написане. Це була чи не найкраща глава, яку я написала за останній місяць.
Мій погляд ковзнув на стіну, за якою Левицький уміло перебирає струни.
— Ні. Це не через його музику. День просто хороший, — подумки заспокоїла себе.
Несподівано музика припинилася. За мить грюкнули двері його кімнати. Навіть не усвідомлюючи цього, я тихо промовила:
— Міг би й ще пограти...
— Якщо ти цього так сильно хочеш... я можу пограти для тебе.
За спиною раптом пролунав голос Левицького. Я здригнулася, різко захлопнула кришку ноутбука й миттєво обернулася до нього.
— Що ти тут забув?
— Хотів запитати, чи тобі музика не заважає. — Левицький посміхнувся й задоволено додав: — Бачу, що не заважає... Я думав, ти вже спиш.
Незнайомі нотки в голосі Данила неймовірно насторожували, а його погляд у напівтемній кімнаті виглядав таким незвичним, що я на мить розгубилася.
Данило ковзнув поглядом по моєму обличчю й одразу відвів очі.
— Гарна мелодія? — тихо запитав він.
Я хотіла автоматично відповісти щось їдке, образливе, але натомість ледь чутно промовила:
— Так... дуже.
Данило повільно повернув голову, і в його очах мигнув відблиск нічного світла. Моя неочікувана відповідь застала його зненацька. Він зробив крок уперед — зовсім крихітний, але в невеликі кімнаті це відчулося так, ніби він переступив якусь невидиму межу. Його рука лягла на край стола за моєю головою. Я підвела очі догори й застигла.
Він нависав наді мною так близько, так важко дихаючи, що маленька кімната раптом перетворилася на тісну комірчину, де були лише ми. Я відчувала його подих. Відстань між нами стала до смішного малою. Варто було комусь із нас нахилитися ще на кілька сантиметрів.. Нерішуче, навіть для самої себе, я заплющила очі й віддалася темряві та Данилу.
— А ти що це пишеш?
Раптово, ніби хтось вилив мені на голову окріп, пролунав голос Левицького. Його пальці підняли кришку ноутбука.
Засвітився екран, різко висвітливши нещодавно написану главу.
— Список продуктів! — різко промовила я, миттєво підводячись із крісла й закриваючи собою огляд на ноутбук Левицькому.
— Список продуктів... на двадцять тисяч слів? — з неприхованим подивом запитав Данило.
У думках я вже лаяла себе всіма відомими словами, але натомість уперто продовжила підтримувати власну брехню.
— Дуже детальний список продуктів.
— З діалогами? — із ледь помітною посмішкою запитав Данило, чим неймовірно мене роздратував. Я потягнулася до ноутбука, різко захлопнула кришку, але було вже запізно. Левицький встиг прочитати кілька рядків уголос. І цим остаточно вивів мене з себе.
— Тебе це не стосується!
— Стривай, Марто. То це ти авторка, що пише...
Він не встиг договорити, а я вже чітко зрозуміла, що потрапила в найбільшу халепу, яку тільки могла уявити.
— Замовкни, Левицький!
— Марта... То ти Дем'яна списала з мене?!
— Левицький... — благально простогнала я, але він і не думав замовкати.
— А я то думаю, чому він так мене нагадує.
— Левицький, вийди геть з моєї кімнати! — прокричала я.
Данило лише примирливо підняв руки й із виразом повної капітуляції попрямував до дверей. Але вже на порозі все ж не втримався.
— З наступною главою не затягуй, Соколова!
— Данило!
Я жбурнула подушку йому вслід. На жаль, приціл у мене був не кращий, ніж здоровий глузд у сьогоднішній ситуації. Подушка глухо врізалася в двері й безпорадно впала на підлогу. Безсило я опустилася на ліжко. Емоції вирували всередині, немов вулкан із розпеченою лавою. Ще хвилину тому я була майже впевнена, що він мене поцілує. Так близько він був. Від самої цієї думки щоки запалали так, ніби на них висипали розпечене вугілля.
Чорт забирай... Я ще й очі заплющила.
— Ти повна дурепа, якщо могла припустити, що він тебе поцілує, — простогнала я, закриваючи обличчя долонями.
Я виставила себе перед ним повною ідіоткою. І цього було мало. Тепер він дізнався мій найбільший секрет. Той, який я приховувала від усіх. Винятком стала лише Аня. Вона ще в перший день випадково побачила мою сторінку й одразу все зрозуміла без жодних пояснень. Я не соромилася своїх книг. Навпаки, була впевнена, що вони цікаві. Але мені зовсім не хотілося, щоб хтось знав, що їх пишу саме я. Частково я боялася осудливих поглядів. Не хотіла, щоб люди раптом почали дивитися на мене інакше.
А тепер про цей секрет знав не абихто. А сам Левицький. Він же тепер мені спокою не дасть. Почнуться жарти. Підколи. Безкінечні натяки. А якщо він ще згадає мій сьогоднішній конфуз із заплющеними очима... Про це взагалі хотілося думати найменше. Бо тоді в мене залишиться лише один вихід. Валіза. Переведення в інший університет. Зміна імені. Можливо, навіть країни.
— Це катастрофа... — простогнала я, ховаючи обличчя в подушку. — Абсолютна, безнадійна й непоправна катастрофа.