16.Фірмовий рецепт — вугілля з м'яса.

Данило
Після пар ми з Мартою були надто вимотані та втомлені. Місяць навчання давав про себе знати. Нові викладачі, новий колектив, купа завдань, нескінченні конспекти, лабораторні, самостійні роботи виснажували швидше, ніж хотілося визнавати.
Якщо на початку семестру сил вистачало і на навчання, і на друзів, і на репетиції, то тепер єдиним бажанням після останньої пари було доповзти додому та хоча б годину ні з ким не розмовляти.
Я мовчки відкрив хвіртку й пропустив Марту вперед. Вона навіть не буркнула щось у відповідь, що саме по собі вже було тривожним сигналом. Зазвичай Соколова завжди знаходила сили хоча б для однієї шпильки в мій бік.
Будинок зустрів нас приємною тишею. Вперше за довгий час ми не поспішали до ноутбуків, конспектів чи гітара. Просто стояли посеред коридору, ніби намагалися зрозуміти, що робити далі.
Шлунок голосно нагадав про себе.
— Можливо, пельмені сьогодні зваримо? — запитала Марта. Я бачив, що після пар вона ледь тримається на ногах, тому лише хитнув головою.
— Йди готуйся до пар, а приготування вечері я візьму на себе.
— Ти?
— Так. А що тут дивного? Я, здається, казав, що вмію готувати. Чому ж зараз ти така здивована?
— Я думала, що ти пожартував, — сором'язливо промовила Марта.
Я відкрив холодильник. Усередині було негусто, але цілком достатньо, щоб приготувати нормальну вечерю. Під кінець місяця нам доводилося рахувати кожну копійку. Мені потрібно було дотягнути до зарплати, Марті — до стипендії та грошей від батьків. Було нелегко, але ми вже другий тиждень якось трималися. Майже без суперечок... майже як друзі. Найдивніше було те, що я вже майже не чекав чергової сварки. Колись наші перепалки були мало не щоденним ритуалом, а тепер тиша між нами не здавалася незручною. Навпаки вона була  спокійною та незвичною.
— Йди. Я все зроблю.
Коли двері за Мартою зачинилися, я впевнено взявся до справи. Помив овочі, очистив їх від шкірки й почав нарізати. Потім порізав м'ясо, кинув його на розігріту пательню, а паралельно поставив воду для рису. Перевернув м'ясо, витер руки рушником і машинально взяв до рук телефон.
На екрані висвітилося повідомлення: «Оновлення книги». На моїх губах сама собою з'явилася широка задоволена усмішка. Останнім часом я чекав нових глав цієї історії навіть більше, ніж власних вихідних. Авторка писала легко, живо і так, що персонажі здавалися справжніми людьми. Особливо головний герой. Самовпевнений музикант, який постійно влипав у дурні ситуації через власний характер. Я досі не розумів, чому він так сильно нагадував мені... мене.
— Чорт забирай, як можна бути таким твердолобим... — пробурмотів я, читаючи черговий розділ, у якому головний герой сперечався з головною героїнею через якусь нісенітницю. — Сто відсотків не правий. Чого ти взагалі намагаєшся довести протилежне?
Я навіть не замислювався, що розмовляю вголос. Перегорнув ще одну сторінку. Історія затягувала своєю легкістю, дотепними діалогами та упертістю головного героя. На черговій сцені я голосно засміявся... і завмер від різкого запаху горілого, що миттєво повернув мене до реальності.
— Трясця!
Я жбурнув телефон на стіл, схопив кухонною рукавицею пательню й кинув її в мийку, добряче заливши почорнілі шматки м'яса водою. У ніс ударив їдкий запах гару. Я важко видихнув та саме в цю мить на кухню зайшла Марта.
— Данило... ти що, вирішив кухню спалити?
Вона швидко відкрила вікно й увімкнула витяжку. А мені хотілося провалитися крізь підлогу швидше, ніж вона встигне побачити пательню.
— Кухню спалити в мене бажання не було. Я лише вечерю нам готував, — винувато промовив я, швидко блокуючи телефон, що лежав на столі.
— То це твій фірмовий рецепт? Вугілля з м'яса?
Вона зазирнула в пательню, а я щосили намагався зробити вигляд, що ситуацію ще можна врятувати.
— Не смійся.
— Я ще не починала, — промовила Марта, хоча кутики її губ уже сіпалися, а в очах блищали сльози від стримуваного сміху. Раптом її погляд різко змінився.
— Данило! Рушник!
Я миттєво обернувся.
Поруч із комфоркою лежав кухонний рушник, край якого вже догорав маленьким полум'ям. Ще хвилину тому він лежав поруч із кухонною рукавицею. Я схопив рукавицю, а рушник, схоже, власноруч кинув просто на конфорку.
— А тепер, здається, я справді спалюю кухню...
Кілька секунд я панічно міркував, що робити.
Потім схопив ту саму пательню з водою й вихлюпнув усе на рушник.
Шшшшш...
Вода розлетілася по стільниці, по тумбах, по підлозі.
Я мовчки оглянув результати своєї кулінарної майстерності. Згоріле м'ясо. Мокра кухня. Та рушник, який тепер виглядав так, ніби пережив маленьку війну.
— Зате пожежі немає, — втомлено промовив я.
Марта важко ляснула себе долонею по лобі.
— Чудово. Але кухню хто мити буде?
Вона сперлася плечем об холодильник і втомлено похитала головою.
— Нагадай мені, будь ласка, що саме ти казав годину тому?
— Що вмію готувати...
— Ага. А на ділі наша кухня тепер нагадує полігон для навчання пожежників.
— Технічно я не збрехав. Готувати я вмію. Просто... ситуація трохи вийшла з-під контролю.
— І що ж змусило тебе так відволіктися? — суворо запитала Марта.
Я на секунду пригадав книгу.Ні! Зізнаватися точно не варто бо засміє дізнавшись,  що я спалив вечерю через любовний роман від якого не зміг відірватися.
— Та... з Назаром заговорив. Не помітив, як м'ясо почало горіти.
— І не тільки м'ясо, — нагадала вона, киваючи в бік горілих залишків рушника.
Я підійшов до Марти, легенько взяв її за плечі та як можна спокійно промовив:
— Я винен тобі вечерю. Компенсую! Яку піцу будеш?
Марта пирхнула, але все ж втомлено промовила.
— Це найкраща твоя ідея за сьогодні. На твій смак.
— Домовилися. Тоді йди в кімнату, а я приберу наслідки свого кулінарного тріумфу.
Вона ще раз окинула поглядом кухню, тихо похитала головою й усміхнулася.
А я лише важко видихнув.
Як добре, що нові глави «Вимушеного сусіда» виходять так рідко. Інакше я б справді одного дня спалив або кухню... або весь будинок.