15. Раунд за ванну кімнату

Марта
Якщо хтось думав, що ми з Левицьким зможемо ужитися під однією кришою, то це виявилось великою помилкою. Увечері, коли всі розійшлися, я взяла рушник, одяг, доглядову косметику та направилась у сторону ванної кімнати. У дверях якої зіткнулася з Данилом.
— І хто піде перший? — запитала я, сподіваючись, що він піде назустріч і пропустить мене першою. Але Даня раптом вказав на себе та зробив крок у ванну.

 Ми і під одним дахом? О ні!
— Левицький, чорт забирай, міг би уступити дівчині!
— Марта, якщо я почну уступати усім дівчатам, то буду такий же брудний, як шар пилу під твоїм ліжком у гуртожитку.
— Левицький, досить мені нагадувати! — буркнула я, роблячи крок у ванну кімнату.
— Марта, я взагалі на третьому курсі, а старшим потрібно уступати, — спробував Данило пробитися своїм аргументом. Але я безсоромно вскочила у ванну, закрила шпінгалет і вже за дверима промовила:
— Пенсія, дорогу молодим!
За дверима Данило аж пирхнув зі сміху. Його кроки віддалились, і я нарешті розпочала свої процедури, поки гаряча вода набиралася у ванну.
На телефоні увімкнула легку мелодію. Під музику, наносячи маску для обличчя і напускаючи ванну з пінкою, я розпочала думати над наступною главою своєї книги.
Ідея, щоб головний герой був гітаристом, уже не здавалася такою і поганою. У думках я почала перебирати, де саме можна використати його талант. Як він гратиме на вечірці, де все піде шкереберть? Чи, може, саме під час гри на гітарі він вперше по-справжньому розкриється перед героїнею? А що, якщо музика стане тим самим мостом, який з’єднає їх після чергової сварки… Ці уривки почали повільно складатися в голові, і я вже уявляла, як звучать акорди під його пальцями, як голос героїні тремтить, коли вона слухає його гру. Можливо, варто зробити так, щоб саме ця мелодія стала важливою для всієї історії…
Несподівано за дверима пролунала знайома мелодія та такі знайомі слова, які я наспівувала щонайменше кілька днів.
— Є сусідка непроста, все гітара їй заважа. То не спить вона вночі, то пише скаргу на зорі... Трень-тринь-тринь! Не кипи, сусідко, спи!
Я зірвала маску з обличчя, сіла у ванні та поглянула на бежеву плитку. Око майже непомітно сіпнулось.
— Левицький, ти що, знущаєшся?
— Марта, я не знущаюся. Це напевно ти там заснула, бо другого пояснення, що у ванній можна робити півтори години, у мене немає.
— Скільки? — шоковано перепитала я з надією, що мені все ж почулося. Але Данило ще раз повторив, ніби я слабоумна.
— Ти у ванні уже півтори години. Я б за цей час разів шість покупався б точно.
Я змила з тіла залишки мила і маски, вилізла з ванної. Поки вода витікала, я одягнула піжаму — чорні шортики та такий же топ — і вийшла з ванної, залишаючи там усю свою косметику, щоб не тягати постійно туди-сюди.
— Ну нарешті, Соколова! — промовив Данило і увійшов у ванну. Двері за моєю спиною захлопнулися, а потім різко відкрились. — Ти вирішила окупувати ванну остаточно? Не кажи, що ці всі баночки-скляночки твої?
— Так! — промовила я та пішла в кімнату сушити волосся.
І справді Данило приймав ванну дуже швидко. Максимум через десять хвилин у кімнату постукали. Відкривши двері, я побачила Данила з аркушем паперу та ручкою в руках.
— Марта, якщо ми хочемо жити разом, нам доведеться ввести деякі правила у наше співмешканство, — сказав він.
Я зробила крок у бік, і Данило увійшов у кімнату, оцінюючи увесь гармидер після переїзду. На диво, з його губ не зірвалась жодна уїдлива фраза. Він сів за стіл, поглянув на мене та запитав:
— Які будуть твої правила?
Сказати, що мої брови не злетіли в стратосферу, — нічого не сказати. Я не була готова до того, що Данило настільки серйозно підійде до ситуації. Данило, бачачи мій ступор, промовив:
— Якщо сьогодні не складемо чіткі правила, завтра хтось запізниться на навчання або ми знову посваримося.
— Записуй перше правило: побут ми ділимо навпіл, я не маю бажання прибирати за тобою! — випалила я.
Ручка впала на стіл, а сам Данило, не стримуючи подиву, перевів на мене свій погляд.
— Ти за мною прибирати? Особисто я боюся, щоб не було навпаки! — промовив він, беручи ручку в руки та записуючи перше правило. — Друге правило: якщо ванну займаєш більше ніж годину, попереджати потрібно і пропускати першим. Рано вранці першим йде той, у кого перша пара, але якщо пари в обох, то по п’ять хвилин не більше, щоб ніхто не запізнювався.
— Мені волосся потрібно рано мити!
— Прокидайся раніше!
Я скривилася від цієї пропозиції, але нічого не відповіла, розуміючи, що кращого вирішення не буде.
— Ми не заходимо в кімнату один одного та не чіпаємо особисті речі! — промовила я.
Данило перевів на мене погляд і подивився з таким виразом обличчя, що я безсоромно запитала:
— Чому ти так дивно дивишся?
— Просто думаю, як чудово звучить це правило після історії з медіаторами.
— Данило!
— Що, Соколова?
— Давай залишимо це в минулому. А щоб подібного більше не траплялося, записуй наступне правило. Ніякої гітари після десятої!
— Марта, це дискримінація творчості. Я працюю чотири через два, і після роботи повертаюся пізно. У мене просто немає іншого вибору, як репетирувати ввечері.
Я закусила губу, роздумуючи над його словами. Можливо, це дійсно перебір і потрібно шукати компроміс. Я поглянула на Даню, який сидів над аркушем і теж задумливо дивився на цей пункт.
— Якщо граєш після десятої — платиш штраф, — промовила я, а на моїх вустах уже світилася задоволена посмішка людини, яку в майбутньому чекає шухлядка зі смаколиками.
— Який ще штраф?
— Шоколадка.
— Що?
— За кожне порушення — одна шоколадка або батончик. Пізніше напишу список тих, які мені подобаються, — промовила я й одразу додала: — Записуй це правило!
— Соколова, мені простіше буде звільнитися з роботи й репетирувати до десятої. Ще будуть якісь правила?
— Готувати як будемо?
— По черзі.
— А ти вмієш готувати? — ошелешено запитала я, не надто довіряючи кулінарним талантам гітариста-терориста.
— А як, по-твоєму, я дожив до третього курсу?
— А хто його знає. Ладно, значить, по черзі. Або у кого є вільний час.
— Або бажання! — додав Данило.
Я відчула, що, з таким «бажанням», нам, напевно, доведеться голодувати.
Нічого не відповівши, я взяла аркуш і урочисто написала зверху: «Правила співмешканців». Поставила нижче дату та залишила місце для підпису Данила.
— Марта, ти зараз серйозно?
— Абсолютно! — промовила я, та поставила свій підпис і простягнула аркуш Данилові. Після кількасекундного вагання він усе ж таки підписав його.
Я задоволено оглянула наш своєрідний договір і лише тоді підняла на нього погляд.
— Думаєш, ми впораємося?
— Ні, — коротко відповів хлопець, переводячи погляд то на мене, то на аркуш паперу.
Я мовчки подивилася на нього, потім на аркуш із нашими підписами. Чомусь саме в цю мить мені здалося, що жодні правила у світі не врятують мене від Данила Левицького.