14. Переїзд

На вихідних, як відповідальні студенти, що пообіцяли Олені Вікторівні обов'язково з'їхати, ми взялися з самого ранку складати речі. А вже в обід уся наша невелика компанія була готова допомогти нам із переїздом.
​— Познайомся, це Максим, він у нашому гурті грає на синтезаторах, — промовив Даня, представляючи мене високому, підкачаному хлопцю із забитим рукавом татуювань та небрежно зібраним волосям на потилиці.
Я обурено поглянула на Данила невже він усім знайомим встиг розповісти про свою сусідку?
​— А мене Марта звати, — промовила я, уважно розглядаючи складні малюнки тату на руці хлопця і разом з тим розмірковувала що саме йому про мене розровідав гітарист- терорист.
​— Знаю, Даня багато про тебе розповідав, — промовив він і раптом пильно поглянув на Аню, яка в цей момент підкреслено не звертала на нього жодної уваги.
​— А це Аня, моя подруга, — поспішно промовила я, намагаючись бодай якось розрядити цю раптову напружену обстановку, на що Макс коротко кивнув та майже байдуже запитав:
​— То де ті речі, які ми маємо перенести до вашого будинку?
​Через якихось десять хвилин у коридорі вже стояли три великі коробки з моїм одягом, дві, доверху наповнені моїми книгами та канцелярією, рюкзак із косметикою та засобами для догляду, а також ще дві коробки з різними дрібничками для затишку й комфортного облаштування моєї нової кімнати.
​— Ти ще довго виноситимеш речі зі своєї кімнати? Чи там у тебе під ліжком і справді захований портал у Нарнію, і ти потроху її розбираєш? — жартома запитав Даня, промовисто окидаючи поглядом мою гору речей.
​Я вся напряглася та незадоволено поглянула на нього з німим осудом.
​— Звідки тобі знати, що у мене там під ліжком?
​— О-о-о, я знаю як ніхто! — загадково промовив хлопець, і я напряглася ще більше. На це він лише весело розсміявся, але так і не зізнався, звідки в нього така інформація.
​— Ого, скільки тут речей! — промовив Артем, підходячи до нас.
​— І це лише Мартині, — відповів Назар, на що Артем аж присвиснув, оцінюючи масштаб майбутнього переїзду.
​— Даню, а твої речі де? — запитав Артем, і Даня просто вказав на рюкзак за своєю спиною, гітару, що стояла поруч у чохлі, та невеличку дорожню сумку, яка була лише трішки більшою за рюкзак.
​— Ось.
​— Це все?! — шоковано запитала я, взагалі не розуміючи, як із таким мізерним набором можна жити. Там же ні одяг, ні нормальні речі — нічого не поміститься!
​— Так. Це найголовніше, що мені потрібно, — спокійно промовив хлопець. Я безсоромно зазирнула в його кімнату, і там справді більше не залишилося жодних його речей. Оцінивши значно більшу кількість своїх речей які були для мене неймовірно цінними та мали власну історію я зрозуміла, що у мене покинути все і просто переїхати жити в іншу країну не вийде, що мене скажеш про Данила.
​— Ну, тоді давайте братися за роботу, — промовила я. Хлопці без зайвих зусиль підхопили по коробці, і ми офіційно розпочали свій переїзд.
​На щастя, дорога від гуртожитку до нашого нового будинку була зовсім не довгою і займала якихось п'ять хвилин. Менше ніж через пів години в коридорі нашого будинку вже стояли всі мої нерозпаковані речі.
​— Ви вирішили, де чия кімната буде? Куди коробки нести? — запитав Макс, вказуючи на доволі ненадійну та хитку конструкцію з картону.
​— Моя та, що більша! — голосно вигукнула я з кухні, уже накриваючи на стіл для наших помічників.
​— Даню, а ти що скажеш? — запитав Артем у хлопця, але той лише байдуже махнув рукою та пішов заносити свої нечисленні речі в меншу кімнату.
​— Чорт забирай, що тут?! — раптом пролунав із коридору наляканий голос Артема, а в наступну секунду — гучний гуркіт коробок.
​Ми з Анею кулею вискочили в коридор і побачили Артема під величезною купою коробок, який безпорадно намагався вибратися з-під цього завалу. Йому на допомогу відразу ж кинулися хлопці, швиденько розбираючи коробки та заносячи їх до мене в кімнату. 
На секунду моє серце завмерло, не через Артема він молодий переживе нічого з ним серйозного не сталось... А от мої книги...
​— Обережно з книгами! — панічно вигукнула та ледь чутно додана - йолопе- коли Артем нарешті піднявся на ноги з коробкою в руках я панічно оглянула її і вона виглядала ніби цілою сподіваюсь мій скарб не постраждав.
​— Книги?! Я думав, ти тут цеглу колекціонуєш! — обурено прокоментував Артем і я ні трішки не оцінила його жарту. Якщо хоча б з однією з моїх книг щось станеться то швидку явно потрібно буде викликати не Артему а уже мені.
​Від його жарту вся компанія дружно випала зі сміху, і лише я абсолютно не оцінила такого гумору. За якихось кілька хвилин усі речі нарешті були рознесені по кімнатах, а на кухні зайняли свої місця тарілки, каструлі, прибори та інші побутові дрібнички.
​— Все! — оголосив Назар, знесилено опускаючись на стілець. — Якщо хтось зараз попросить мене перенести ще хоча б одну коробку, я сам у неї залізу і житиму там.
​— Я все ще думаю про ті книги. Серйозно, Марто, ти їх реально читаєш чи просто використовуєш замість гантелей? — запитав Артем, тягнучись до тарілки й беручи бутерброд.
​— Читаю.
​— Усі?
​— Деякі вже прочитала, деякі лише планую почати.
​— Господи, для чого тобі книги, які ти вже прочитала? — промовив Артем, який явно був найбільше втомленим з усіх. Воно й не дивно: якщо порівнювати його з іншими хлопцями, то він був найменш спортивної статури, скоріше худорлявим.
​— Я їх для власної бібліотеки збираю!
​— Артеме, тобі цього не зрозуміти, — байдуже кинула Аня, ставлячи на стіл чашки з гарячим чаєм.
​Я тепло окинула поглядом нашу невелику компанію. Ще якихось два тижні тому ми були абсолютно чужими людьми... Ну точніше ми з Анею хлопцям були чужими, адже складась таке враження що ці четверо постійно були друзі не розлий вода.
Назар сидів поруч з Анею і вже вкотре намагався щось захоплено їй розповісти. Вона то скептично закочувала очі, то щиро сміялася. Артем запекло сперечався з Максом про те, чи можна прожити тиждень на самій лише піці. Данило сидів навпроти мене, невимушено закинувши руку на спинку стільця, і час від часу влучно підкидав якийсь жарт, від якого всі знову починали голосно сміятися.
​Хто б міг подумати, що ще якихось два тижні тому всього цього навіть не було. Ми взагалі не знали один одного, а зараз сиділи за цим столом так, ніби товаришували вже не одну сотню років.
​Мій погляд сам собою раптом ковзнув до Данила. Він саме сміявся з чергової дурниці Артема, а потім несподівано підняв очі й подивився прямо на мене. Я швидко відвела погляд, відчувши, як затріпотіло серце. Проте не все було так гармонійно. Бо одна величезна проблема все ще залишалася відкритою. Мені тепер жити з ним. З Левицьким. З людиною, яка репетирувала ночами, влаштовувала гучні концерти під моїми вікнами і виводила мене з себе одним лише своїм існуванням.
​Я повільно обвела поглядом наш новий будинок. Дві кімнати. Одна кухня. Одна ванна. І один Данило Левицький.
І по переду я відчувала, що на нас чекають: суперечки через вану кімнату, брудну посуду, та найголовніше сварки через гитару. І, швидше за все, ще сотні причин посваритися з Данилом.
​Господи… як нам тепер не повбивати один одного?