13. Переходимо до фази обіймів

Данило
Через десять хвилин ми вже йшли вузькою вуличкою неподалік гуртожитку я мимоволі озирнувся назад. Старий, облуплений фасад, вікна, за якими ми влаштовували нічні репетиції, нескінченні сварки в коридорах і запах локшини швидкого приготування. Дивно... Ще вранці я був упевнений, що готовий звідти втекти хоч сьогодні. А тепер стало якось не по собі. Наче закривався цілий розділ студентського життя. І найдивніше я не знав радіти цьому чи все ж сумувати.

Попереду крокували Назар з Анею. Він щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи руками, а дівчина то сміялася, то легенько штовхала його в плече.
Позаду них ішов Артем із кавою в руках. Здавалося, його взагалі не хвилювала наша маленька життєва катастрофа, хоча це дуже було в репертуарі Артема. Ми з Мартою пленталися останніми.
Я засунув руки в кишені й час від часу поглядав на дівчину. Вона виглядала похмурішою за дощову хмару. Насуплені брови, стиснуті губи й важкий погляд під ноги говорили самі за себе.
— У тебе такий вигляд, ніби тебе ведуть не будинок дивитися, а на страту, — не втримався я.
— Я залишилась без гуртожитку, якщо ти забув.
— Повір, мене теж виселили.
— Але це ти почав війну. —Я аж спіткнувся та ошелешено перепита.
— Я?!
Марта нарешті глянула на мене.
— Так, ти! Якби не твоє нічне тринькання…
— А якби хтось не крав чужі медіатори…
— Бо хтось дістав мене своїм трень-трень!
Попереду Назар обернувся та промовив.
— Ви можете хоча б дорогою до будинку не сваритися?
— Ні! — відповіли ми одночасно.Артем зробив ковток кави та весело промовив.
— Знаєте, якщо ви все-таки житимете разом, я продаватиму квитки сусідам.
Марта обурено подивилася на нього, а Аня що крокувала по переду тихенько хихикнула та промовила.
— Ви зараз дуже схожі на подружню пару після десяти років шлюбу.
Марта мало не вдавилася повітрям.
— Ми не схожі на подружню пару!
— Та ви навіть сваритеся синхронно, — не здавався Артем.
— Замовкни, — одночасно сказали ми.
Запала тиша. Кілька секунд ми мовчки йшли поруч. Потім я краєм ока помітив, як Марта підозріло на мене глянула.
— Що? — не зрозумів я.
— Нічого.
— Ти дивишся на мене.
— Не дивлюся.
— Дивишся.
Вона закотила очі.
— Я просто намагаюся зрозуміти, як одна людина могла настільки зіпсувати початок мого навчального року.
— Взаємно, сусідко.
Вона відкрила рот, явно збираючись сказати щось дуже невтішне про мене, але в цей момент Назар різко зупинився.
— Прийшли!
Ми окинули поглядом невеликий затишний будинок на території подвір'я та схвально зробили крок уперед. І чомусь уперше за весь цей довгий день мені здалося, що історія з виселенням може виявитися не такою вже й катастрофою.
​— Ми вас тут почекаємо, — промовив Назар, підштовхнувши нас уперед. — Бо якщо зайдемо всі разом, боїмося, що власниця просто не захоче приймати такий табір квартирантів. Ми синхронно кивнули і зайшли на подвір’я, яке виглядало доволі чистим і доглянутим.
​— Листя згортати будеш ти! — одразу ж промовила Марта, окидаючи суворим поглядом великий горіх, який улітку створював таку необхідну прохолоду, а от восени гарантував додаткову роботу з прибирання території.
​— Ну, якщо доведеться, то буду, — промовив я, спокійно оцінюючи фронт майбутніх робіт.
Я навіть не здивувався. Марта ще не переступила поріг, а вже розподілила обов'язки. Якщо ми таки житимемо разом, то, здається, мені доведеться косити траву, прибирати листя і, можливо, ще відповідати за погоду.
​Марта подзвонила у дверний дзвінок, і за лічені секунди на порозі з'явилася приємна темноволоса жінка літнього віку. Вона весело нам посміхнулася та промовила:
​— Це, напевно, ви телефонували, щоб разом винаймати будинок? — запитала жінка й зробила крок убік, пропускаючи нас усередину.
​— Так, ми телефонували. Хочемо разом знімати будинок, — промовив я, з цікавістю роздивляючись інтер'єр.
​Нас зустрів просторий коридор зі світлими стінами та великою шафою для верхнього одягу. Праворуч були двоє дверей. Раптом з однієї прочиненої кімнати кулею вискочив великий рудий пес. Я не встиг навіть зорієнтуватися, як Марта з вереском прокричала...
​— О Господи!
​...стрибнула мені прямо на руки! Її пальці міцно вчепилися в мої плечі, а сама вона притиснулася до мене так, ніби цей пес збирався з'їсти її першою. Я від несподіванки сильно похитнувся, але дивом утримав рівновагу і встояв на ногах. Пес тим часом абсолютно миролюбно пробіг повз нас у бік своєї власниці.
​— Не хвилюйтеся, Дік не кусається, — м'яко промовила вона.
​Але я вже її майже не чув, уважно роздивляючись Марту, яка все ще налякано косилася на собаку, сидячи в мене на руках.
​— Виявляється, потрібен був лише великий собака, щоб ти з фази війни так швидко перейшла до стадії обіймів?
​— Левицький! — обурено просичала Марта і миттєво відскочила від мене. Вона поспіхом поправила розпатлане волосся, випрямила спину та войовничо схрестила руки на грудях.
​— Ви такі милі... — раптово розчулилася власниця будинку.
​Ми з Мартою одночасно повернулися в її бік і в унісон випалили:
​— Ми не пара!
​Марта першою увійшла в одну з кімнат, яка виявилася світлою та просторою спальнею з великим ліжком біля стіни, зручним письмовим столом біля вікна, книжковими полицями та місткою шафою для речей. Крізь легкий білий тюль всередину падало м'яке сонячне світло.
Я навіть без слів зрозумів, що саме цю кімнату вона вже обрала. Очі в Марти світилися зовсім по-іншому. Так дивляться не на меблі. Так дивляться на місце, де вже уявляють вечори з ноутбуком, чашкою чаю і книжками, розкладеними по всіх полицях.
​— Тут навіть стіл нормальний є… — майже пошепки захоплено промовила вона, на що я лише ледь стримано посміхнувся.
​Друга спальня виявилася через стінку від попередньої, і я невимушено засміявся, через що Марта знову сердито нагородила мене своїм фірмовим поглядом. Ця кімната була трішки меншою, але не менш світлою та затишною. У ній стояло полуторне ліжко, робочий стіл, комод та доволі вмістка шафа. Усе просто ідеально.
​Ми пройшли далі й опинилися в просторій кухні-вітальні. Кімната була справді великою. Уздовж однієї стіни тягнулася сучасна світла кухонна зона з новою плитою, зручними шафками та великим холодильником. Біля вікна стояв масивний дерев'яний стіл і шість стільців. Усе виглядало надто затишно й дорого для тієї ціни, яку нам озвучив Артем. І чим довше я дивився навколо, тим менше вірив, що нам це по кишені. Нові меблі. Чисті стіни. Нормальна техніка. Не було ані запаху сирості, ані тріщин на стелі, які ми вже звикли бачити в дешевих квартирах. Десь точно мав бути підступ, тому я з підозрою запитав:
​— А за скільки саме ви здаєте цей будинок?
​— Чотири тисячі, — відповіла власниця, і я поглянув на Марту, чиї очі в цю мить світилися невимовним захватом. По її щасливому погляду було чітко видно, що вона вже подумки розставляє свої речі по поличках та уявляє, як зранку питиме каву на цій затишній кухні.
​— Я, звісно, перепрошую, а чому така низька ціна? — запитав я, адже співвідношення ціни та якості тут дійсно було абсолютно незрозумілим.
​— Цей будинок раніше належав моїй мамі, а вона була викладачкою за покликанням і дуже любила студентів... — жінка на мить замислилася, поринувши в спогади, а потім різко промовила, явно не бажаючи надто заглиблюватися в сумні подробиці: — Можна сказати, я просто виконую її останню волю.
​Ми з Мартою розуміюче кивнули в унісон, і я впевнено промовив:
​— Тоді давайте складемо договір, і ми завтра-післязавтра перевеземо сюди свої речі.
Коли ми поставили підписи під договором, усе виглядало дивно просто. Один аркуш паперу — і тепер ми офіційно співмешканці. Я поглянув на Марту. Вона все ще уважно перечитувала кожен пункт договору, ніби боялася, що між рядками дрібним шрифтом буде написано: «Також ви зобов'язані терпіти Левицького двадцять чотири години на добу».
Якщо чесно... мені теж було трохи страшно. Бо я абсолютно не уявляв, чим закінчиться життя під одним дахом із дівчиною, яка спочатку краде мої медіатори, а потім стрибає мені на руки через собаку.