12. Пошуки

Данило
Хто б міг подумати, що знайти житло буде так складно. Ми з Мартою обійшли половину будинків та квартир нашого району, але було або надто дорого, або умов абсолютно жодних. Втомлені та зморені голодом, ми безсило опустилися на першу ліпшу лавку, щоб хоча б просто перекусити. ​Як раптом я побачив Назара, який ніжно обіймав за талію Аню. По них одразу було видно, що у людей побачення. Ми переглянулися з Мартою і мовчки кивнули на знак згоди — не привертати до себе уваги, нехай насолоджуються своїми митями щастя.
​Я протягнув Марті шаурму, і вона відкусила її без жодної огиди. Дівчата, яких я знав раніше, ніколи б у житті не торкнулися до шаурми, вважаючи її їжою бідняків. Але Марта... Марта взагалі не була схожа на жодну з тих, кого я зустрічав раніше.
​— Зустріти вас разом це справжня несподіванка! — раптом пролунав дзвінкий голос Ані, яка нас усе-таки помітила.
​Ми в унісон підняли на них стомлені погляди.
​— Воно так і є, — тихо промовила Марта.
​— Виглядаєте так, ніби вам щойно повідомили, що настав кінець світу, — промовив Назар, прискіпливо оцінюючи наш вигляд.
​І в чомусь він таки був абсолютно правий. Наше майбутнє зараз реально висіло на волоску.
​— Можна й так сказати... — видихнув я.
​— Та що у вас сталося? — стурбовано запитала Аня.
​І Марта, взагалі не приховуючи жодної деталі, виклала їм усі події сьогоднішнього дня, починаючи від кабінету Олени Вікторівни до наших невдалих пошуків.
​— А я ж тобі казав! — одразу ж випалив Назар, лаючи мене за мою впертість. — І що ви тепер будете робити?
​— Шукаємо житло, але або дуже дорого, або жодних умов, — промовила втомлено Марта, відкушуючи ще шматочок.
​— Разом шукаєте? — запитав Назар, і Марта аж поперхнулася від такої несподіваної думки нашого барабанщика.
​— Ні, ти що! Ми і разом?! Та ми ж повбиваємо один одного в перший же день! — відмахнулася дівчина, гарячково запиваючи шаурму водою. ​І мені було дуже важко з нею не погодитися. Якщо ми за якісь два тижні в гуртожитку ледь не знищили один одного, то в мене не було жодного бажання перевіряти, що станеться, якщо ми залишимося на спільних квадратних метрах без суворих правил коменданта та сторонніх очей.
​— А я вважаю, що це найадекватніший варіант. Вам обом це буде недорого, і все ж таки доведеться нарешті шукати компроміси, — мудро промовила Аня.
​А ми з Мартою у відповідь лише дружно захитали головами, прекрасно розуміючи, на яку порохову діжку перетвориться наше життя під одним дахом.
​— Я бачив оголошення зовсім недалеко від гуртожитку, отам, нижче по вулиці, — промовив Назар, вказуючи кудись у далечінь, ближче до університету. — Здається, двокімнатна хатина з косметичним ремонтом. 
​Ми з Мартою знову наполегливо закрутили головами, відкидаючи цю божевільну ідею.
​— Ну, тоді доведеться шукати щось окремо, — втомлено промовив друг.
​Вони з Анею опустилися біля нас на лавку. Ми всі разом повідкривали в телефонах сайти з оголошеннями й почали ретельно перебирати підходящі варіанти. Деякі оголошення ми з Мартою переглядали на відомих платформах, а деякі шукали в закритих студентських спільнотах міста, сподіваючись на диво.
​— Скільки?! — з неприхованим подивом вигукнула Аня так голосно, що кілька перехожих миттєво обернулися в наш бік. Вона розвернула до нас екран, де за маленьку однокімнатну квартиру на самій околиці міста власники хотіли аж вісім тисяч. Сума була справді значною і для когось одного надто великою. Я важко потер скроні, і ми пригнічено продовжили пошук.
​— Ось є оголошення: п'ять тисяч плюс комунальні, — промовив Назар, і ми всі зацікавлено вилупилися в його телефон. Але щойно на екрані висвітлилися фотографії запліснявілої ванної кімнати з обваленою плиткою, відбитим краном та диваном, на якому, здається, померло не одне покоління котів, Назар відразу ж закрив вкладку.
​— Ну ось, непогана пропозиція і за ціною, і за якістю, — промовила Марта вказуючи на оголошення, де шукали дівчину на підселення в кімнату.
​— Для тебе це й справді чудова пропозиція. Телефонуй! — погодився я і підсунув її ближче мій телефон.
​Нерішуче зітхнувши, Марта набрала номер і відійшла трохи вбік. Проте вже за кілька хвилин повернулася абсолютно розчарована.
​— Уже здали.
​— Навчальний рік тільки-но розпочався, що ви хотіли? Ще в серпні всі найкращі пропозиції швиденько розібрали, — озвучив Назар те, що ми й без нього прекрасно розуміли.
​— Стривайте! Знайшов! — раптом переможним голосом вигукнув Назар. Ми всі одночасно, ледь не стукнувшись лобами, нахилилися до його телефона. — Двокімнатна квартира. Недалеко від університету. Поруч супермаркет і зупинка.
​— Скільки? — запитали ми з Мартою абсолютно одночасно.
​— Чотири тисячі.
​— За кімнату? — здивувався я такій підозріло низькій ціні.
​— За всю квартиру! — промовив Назар, ще раз уважно перечитуючи опис оголошення.
Назар відкрив оголошення та почав гортати фотографії. Світла, простора кімната з доволі затишними меблями. Невелика, але в цілому придатна для готування кухня. Ще одне фото іншої кімнати — зі стареньким радянським килимом на стіні.
​— Якщо що, я думаю, килим можна зняти, — промовив Назар, перегортаючи фото далі.
​Кіт. Наступним було фото великого кота, який просто лежав на дивані й ліниво дивився в камеру.
​— Це що? — не зрозуміла Марта.
​— Не знаю.
​Наступне фото знову кіт, тільки цього разу на підвіконні. Наступне фото знову кіт, але тепер сфотографований зовсім зблизька.
​— Господар здає квартиру чи кота? — промовила Марта, підіймаючи погляд на Назара, який був збентежений не менше за неї.
​— Дивіться, тут в описі написано, — Аня нахилилася ближче до екрана. — «Кіт у вартість оренди не входить». — прочитала вона, уже відверто не приховуючи дзвінкого сміху.
​Марта теж приєдналася до Ані, ні на грам не приховуючи свій щирий сміх. І цей її сміх, якщо чесно, подобався мені набагато більше, ніж наші постійні сварки.
​— Ну що, дзвоню? — запитав Назар, і ми дружно кивнули. Він набрав номер і ввімкнув гучний зв'язок: — Доброго дня! Я телефоную з приводу оголошення.
​— Якого ще оголошення? — пролунав у слухавці розгублений жіночий голос, господарка була в повному нерозумінні ситуації.
​— Ви здаєте квартиру? — запитав Назар.
​— А, ви про це! Квартира вже здана.
​— А кота? — раптом за нашими спинами пролунав голос Артема, і ми всі в унісон повернули голови.
​— Якого ще кота?! — обурилася жінка в телефоні.
​— Ну, того, що був на фото, — вклинився в розмову Артем. — Такий класний, я б купив. Звісно, не за чотири тисячі, а за гривень п'ятсот, не більше.
​— Молодий чоловіче! По-перше, це не просто кіт, це частина моєї сім'ї! По-друге, цей кіт породистий, шотландський висловухий, з усією родословною! — обурилася жінка, а потім видала те, від чого ми всі просто випали від сміху: — За дві тисячі віддам!
​— У цієї пані явно не все добре з головою, — промовила Аня, тримаючись рукою за живіт, який уже болів від реготу.
​— А ти взагалі звідки тут узявся? — запитав я Артема, коли Назар нарешті скинув виклик.
​— Та проходив повз, а тут дивлюся — ви майже в повному складі сидите. Квартиру шукаєте? Кому?
​— Собі й Соколовій, — промовив я, вказуючи на Марту.
​— О-о-о, Соколова власною персоною! Буду хоч знати, як виглядає дівчина, яка пише скарги на Даню, — весело промовив Артем.
​— Більше не писатиме, нас обох виселяють, — промовив я з сумом. — А нове житло ми ніяк не можемо знайти.
​— Чорт, це реально кепсько, що виселяють... — протягнув Артем та промовив: — А там, нижче по вулиці, здається, є будинок на дві кімнати, зовсім недалеко від гуртожитку. Доволі непоганий ремонт, і власниця хоче лише чотири тисячі плюс комуналку. — Промовив Артем та вичікувально поглянув на нас.
​— Спробуємо жити разом? — запитав я у Марти, повернувшись до неї.
​Вона мовчала кілька секунд, а після цієї довгої, напруженої паузи тихо кивнула. Вибору в нас обох просто немає — доведеться якось уживатися один з одним.