11. Виселення!

Марта
Візит до коменданта після пар раптово перестав бути чимось несподіваним. У нашому з Левицьким випадку ми вже стали постійними гостями в кабінеті Олени Вікторівни. І як першого разу, так і цього, ми обоє чудово розуміли, чому саме вона нас покликала. Тільки якщо першого разу ми весело жартували, не вірячи в очевидне, то тепер жодних сумнівів не залишалося: виселення з гуртожитку нам не просто світило, а ще й, здається, яскраво гріло. І, чорт забирай, ні я, ні Данило не були цьому раді.
​— Марто, Данило, я вас, здається, попереджала, якщо ці ваші безглузді сварки продовжаться, я вас виселю!
​— Олено Вікторівно, будь ласка, дайте нам останній шанс, — промовила я, втомлено підпираючи лоб рукою.
​— Шанс був, але ви його проміняли на чергову війну! — відрізала комендант.
​Я б могла зараз сказати, що це все Левицький зі своїм нічним концертом, але по факту медіатори то вкрала я! Тож розплачуватися тепер доведеться обом. Я важко видихнула і приречено запитала.
​— Нам сьогодні з'їжджати?
​— Марто, Данило, ради Бога, не наривайтеся. До понеділка даю вам час підшукати інше житло і самостійно з'їхати. Інакше — догана і примусове вигнання з гуртожитку, — промовила жінка, окинувши нас важким, втомленим поглядом. ​І саме в цю секунду я чітко усвідомила, що жарти закінчилися й розпочалося справжнє виживання. Рідних у цьому місті у мене немає. Зі знайомих лише Аня, але й та мешкає на зйомній квартирі зі своєю старшою сестрою. Грошей у кишені залишилося якихось три тисячі до кінця місяця, і все було б дуже добре, якби не це раптове виселення. Тепер цих копійок хіба що вистачить на якусь собачу конуру на околиці міста, з якої до університету доведеться добиратися щонайменше пів години.
​— Олено Вікторівно, куди ж ми підемо... — приречено промовила я, остаточно усвідомлюючи всю халепу нашої з Левицьким ситуації.
​— Це питання ви мали ставити собі раніше, коли влаштовували тут нічні концерти і війну будильниками, — промовила жінка вже менш суворо.
​По її погляду було видно, що їй нас насправді трохи шкода. Вона б і рада була закрити очі на наші витівки й цього разу, але якщо студенти почнуть скаржитися в студраду, що комендант не слідкує за порядком та виділяє серед студентів «улюбленців», її саму можуть просто звільнити.
​Раптом Данило поглянув на мене, і я чітко побачила в його очах, що він теж абсолютно не радий такому повороту подій.
​— Олено Вікторівно, обіцяю, ми більше ніколи не будемо сваритися! — палко промовив Данило, непомітно штовхнувши мене ліктем у бік.
​— Так, не будемо, — слухняно піддакнула я, подумки кинувши злісний погляд на свого гітариста-терориста.
​— Ви мені це вже казали, і що я бачу? Вас навіть на тиждень не вистачило! Де гарантія, що наступного разу ви не спалите гуртожиток?
​— Цього разу це справді остання обіцянка!
​— Марто, Данило, я б із радістю, але зараз я змушена вжити якихось заходів. А за такої кількості скарг на вас — це лише виселення.
​Раптом Олена Вікторівна підсунула до себе товсту папку й дістала з неї кілька аркушів паперу формату А4. Її погляд прикувався до одного з них, і вона почала з виразом читати:
​— «Прошу вплинути на студента Данила Левицького, який третю ніч поспіль грає на гітарі після відбою…» Автор — Марта Соколова. — Вона поглянула на мене з німим докором і продовжила: — І таких заяв від твого імені тут лежить аж три. Правильно, Марто?
​— Так, три... — сумно промовила я, раптом розуміючи, що ми з Левицьким власноруч рили собі цю яму протягом останніх двох тижнів.
​— Далі. «Прошу вплинути на студентку Марту Соколову, яка о першій ночі так сильно грюкнула по стіні, що в моїй кімнаті зі стелі посипалася штукатурка». Автор — Данило Левицький.
​— Ти написав на мене скаргу через штукатурку?! — ошелешено запитала я, різко повернувшись до Левицького.
​— А ти на мене через гітару!
​— Бо ти заважав мені спати!
​— А ти руйнувала будівлю!
​— Тихо! — гримнула Олена Вікторівна, і ми миттєво замовкли, насупившись. Комендантка перегорнула ще одну сторінку й продовжила читати: — «Скарга від мешканців другого поверху. Починаючи з п'ятої ранку Марта Соколова вмикала численні будильники, чим грубо порушили спокій студентів». Наступне. «Прошу провести бесіду зі студентом Данилом Левицьким, який сьогодні о сьомій ранку увімкнув на колонці дитячі пісні так, що музика лунала на весь гуртожиток».
​З кожною новою зачитаною скаргою ми з Левицьким ставали дедалі більше схожими на власні тіні, усвідомлюючи весь масштаб нашого безумства лише тепер, після оголошення їх в вголос.
​— І ще одна, моя найулюбленіша, — зітхнула жінка. — «Прошу пояснити, хто така Соколова і чому їй присвятили нічний концерт. Якщо це освідчення, нехай роблять це вдень».
​Я моментально налилася фарбою, немов стиглий помідор, а Данило ледь чутно кашлянув, приховуючи смішок, який ледь не вирвався з нього на весь кабінет.
​— Тобі смішно?! — процідила я пошепки.
​— Трішки, — так само тихо відказав Данило.
​Олена Вікторівна суворо кашлянула, знову привертаючи нашу увагу до себе.
​— Данило, Марто, я працюю комендантом більше семи років і бачила багато чого. Сварки, бійки, навіть вікно раз вибили футбольним м'ячем. Жили під одним дахом вороги, закохані, друзі, але щоб у таких масштабах, як це зробили ви, це вперше. — Олена Вікторівна підняла ще одну велику стопку аркушів і запитала: — Мені продовжувати читати далі, чи масштаб своїх витівок ви вже остаточно зрозуміли?
​— Зрозуміли, — в унісон тихо промовили ми з Левицьким та важко видихнули.
​— Пропоную такий вихід із ситуації. Зараз ви добровільно покидаєте гуртожиток, і ці скарги нікуди далі в студраду чи деканат не потрапляють. Минає рік, студенти трішки підзабувають ваші витівки, і ми повертаємо вас назад до гуртожитку. Але цього разу — точно не в сусідні кімнати. — Промовила жінка, і ми пригнічено кивнули на знак згоди, розуміючи, що це найкращий фінал, на який ми взагалі могли розраховувати після всього.
​Коли двері кабінету за нашими спинами зачинилися, у коридорі повисла важка, гнітюча тиша. Кожен поспіхом прокручував у голові сценарії подальших дій. Я безсило опустилася на лавку і приречено промовила:
​— Мені немає куди йти...
​— Мені, якщо чесно, теж, — зітхнув Данило, опускаючись на лавку поруч зі мною.
​— У моїх батьків немає зайвих грошей, щоб оплачувати мені оренду квартири.
​— А мої просто скажуть, що я сам у всьому винен і мушу нарешті нести відповідальність за свої вчинки.
​— Отож! Якби ти не бринькав на своїй гітарі, цього всього б не сталося! — обурено промовила я, відчуваючи, як мене накриває хвиля справжнього відчаю.
​— Я?! — перепитав Данило, і я побачила, як його брова здивовано злетіла кудись у стратосферу. — Це якби не твої постійні доноси й скарги, цього б не сталося!
​— А те, що ти заважав мені працювати, для тебе взагалі нічого не означає?!
​— А ти взагалі викрала мої медіатори!
​— Це було для того, щоб ти не бринькав!
​— Як бачиш, не дуже допомогло, — хмикнув Даня, а потім раптом підвівся й протягнув мені руку: — Пішли. Сваритися можна й на вулиці, а от шукати житло потрібно негайно.
​Ледь стримуючи посмішку, я взяла за його долоню, підвелася та покрокувала слідом за ним.
​— А якщо ми взагалі нічого не знайдемо? — запитала я, коли ми вийшли на вулицю.
​— Тоді доведеться нам спати під мостом!
​— Я серйозно тебе запитую! — обурилася я, легенько штовхнувши його в плече.
​— Я теж! — весело відгукнувся Левицький.